«Це ти сама виновата, що в тебе грошей нема. Ніхто тебе не змушував заміж виходити та дітей народжувати» — мати випалила мені це в обличчя, коли я просила допомоги.
Коли мені виповнилося двадцять, я вийшла заміж за Тараса. Ми зняли крихітну однокімнатну квартиру на околиці Житомира. Працювали обидва: він — на будівництві, я — у аптеці. Жили скромно, але вистачало. Мріяли назбирати на своє житло, і тоді мені здавалося, що все можливо.
Потім народився Данилко. Через два роки — Олежко. Я пішла у декрет, Тарас почав брати додаткові зміни. Та навіть з його переробками грошей не вистачало. Все йшло на підгузки, молочну суміш, лікарів, комуналку й, звісно, оренду. Лише за неї ми віддавали половину його зарплати.
Я дивилася на наших малюків і кожного ранку прокидалася з тривогою: а якщо Тарас захворіє? А якщо нас попросять з’їхати? Що тоді?
Мама жила одна у двокімнатній квартирі. Бабуся — також. Обидві — у місті. І обидві — з порожньою вітальнею. Я не просила палацу, думала я. Лише на час. Поки діти маленькі. Поки ми не станемо на ноги.
Я запропонувала мамі поселитися з бабусею: нехай живуть удвох в одній квартирі, а ми б переїхали в іншу. Там вистачило б місця — лише я, Тарас і двоє діточок. Але мама навіть слухати не захотіла.
— З матір’ю жити? — відірвала вона. — Ти з глузду з’їхала? У мене що, життя скінчилося? Я ще молода. А з бабусею — тільки нерви зіпсуєш. Живи, де хочеш, але мене не чіпай.
Я мовчки проковтнула образу. Але потім подзвонила татові. Він давно живе з новою дружиною. У них простора чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що він візьме до себе бабусю. Адже бабуся — його мати. Але він теж відмовився. Сказав, що в нього діти від другого шлюбу, і «у квартирі й так усі куточки зайняті».
У розпачі я знову подзвонила мамі. Я ридала. Благала хоч на час прихистити нас. І тоді вона кинула мені в обличчя:
— Це ти сама виновата, що в тебе грошей нема. Ніхто тебе заміж не гнав. Ніхто не просив дітей народжувати. Хотіла дорослого життя — отримуй. А тепер сама викручуйся.
Мене ніби током ударило. Я сиділа на кухні з телефоном у руках, а всередині все рухалося. Це мені каже моя власна мати. Жінка, яка мусила бути моєю опорою. Я не просила багато — лише куток, трохи розуміння.
Наступного дня ми з Тарасом радилися, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш біль, — його мати, Ганна Степанівна. Живе за містом, у хаті. У неї є кімната, і вона радо прийме нас. Каже, буде допомагати з дітьми, няньчити, поки ми працюємо.
Та мені страшно. Це ж не місто. Це село. Там нема поліклініки, нема нормальної школи, навіть транспорта поганого. Я боюся, що ми переїдемо — і назавжди там застрягнемо. Що діти виростуть без можливостей, без майбутнього. Що я сама опущу руки, відріжу себе від життя.
І все ж вибору в нас нема. Мама відмовила. Бабуся надто стара, щоб нас прийняти. Тато не вважає нас родиною. І я стою на роздоріжжі: йти в нікуди — чи прийняти чуже, але щире плече.
Знаєте, що найгірше? Не те, що нам важко. Не те, що ми бідні. А те, що рідні — найближчі за кров’ю — виявилися найдальшими за суттю. І мені страшно не за себе. А за своїх синів. Щоб вони ніколи не пізнали, як це — бути непотрібними власній бабусі.
