«Я не дозволю соромитися на своєму весіллі!» — вигукнула донька, коли я благала її запросити бабусю.
Моїй доні Олені 25 років. Нещодавно вона оголосила, що виходить заміж. Підготовка до весілля закрутила нас у вирі: сукню вже обрано, меню узгоджено, запрошення майже всі розіслано. Але одна тема, немов блискавка, перевернула мій світ догори дригом.
Моїй матері, бабусі Олени, цього року виповнилося 80. Вік залишив на ній свій слід: вона повільно пересувається, зір уже не той, а зовнішність, скажімо прямо, видає її роки. Сиве волосся, зібране в охайний пучок, зморшкувате обличчя та улюблена кофта з вицвітлим узором, яку вона носить, здається, цілу вічність. Мама не женеться за модою й часто повторює:
— Нащо мені нові наряди? Я вже стара. Краще вам з Оленою грошима допоможу.
Одного вечора ми з донькою обговорювали останні деталі весілля. Я запитала, чи надіслала вона запрошення бабусі. Олена раптом заніячилася, її обличчя спотворила гримаса. Вона почала щось незв’язно говорити: мовляв, бабусі буде важко добиратися до банкетної зали в центрі Львова, довго сидіти за столом, та й день насичений. Але я відчула — справа не в цьому.
— Олено, що відбувається? — запитала я навпростець.
І тоді вона випалила фразу, що встромилася мені в серце, немож ніж:
— Мамо, я не хочу, щоб вона була на весіллі. Вона виглядає… ну, недоречно. Мої подруги — стильні, доглянуті, із добрих родин. Я не хочу, щоб хтось насміхався з моєї бабусі.
Я завмерла, ніби приголомшена грімом. Як? Моя доня, моя Олена, яку я вирощувала з такою любов’ю, здатна на такі слова? Тієї ночі я не зімкнула очей. Як пояснити їй, що цінність людини — не у модному одязі? Що бабуся — це не просто стара жінка у старій сукні, а частина нашої родини, її коріння? Вона пекла Олені паляниці, качала її на руках, раділа її першим крокам, першим п’ятіркам у школі…
Весілля — це не лише свято для молодих. Це гімн родині, тим, хто був поряд усе життя, хто зробив тебе тим, ким ти став. І що це за подруги, якщо вони здатні сміятися з твоєї бабусі?
Зранку я вирішила підійти до розмови інакше — не з докорами, а з теплотою. Я розповіла Олені, як бабуся сиділа з нею ночами, поки я працювала. Як шила їй ляльки зі старих клаптиків. Як хвилювалася за кожну її застуду. Я запитала: хіба вона заслужила, щоб соромилися її?
Олена мовчала, лише час від часу киваючи. А потім розридалася:
— Мамо, мені так соромно за ці думки. Але вони лізуть у голову, і я нічого не можу з собою вдіяти…
— Нічого, моя хороша. Давай просто надішлемо бабусі запрошення, і все налагодиться, — намагалася я її заспокоїти.
— Запрошення?! — сльози миттєво висохли. — Я ж сказала: її не буде! Я не хочу соромитися на своєму весіллі!
— А я, значить, теж для тебе сором? — вирвалося в мене.
Сварка затяглася, але все було марно. Я заявила Олені, що не прийду на весілля, якщо вона так ставиться до нашої родини. Вона лише махнула рукою, не сприйнявши мої слова серйозно. І я виконала обіцянку. Не пішла ні до ЗАГСу, ні до ресторану. Навіть трубку не брала.
Того дня я поїхала до мами у її маленьку квартирку на околиці міста. Привезла їй смаколиків, допомогла з прибиранням, сходила до магазину, винесла сміття. Весь цей час мене розривало: як там Олена? Гарна її сукня? Щаслива вона в цей день?
Але разом із цією біллю у грудях наростала інша — гірка, важка. Невже й мене коліснуватимуться мої онуки? Не за характер чи вчинки, а просто за те, що я постаріла?
Ввечері ми з мамою пили чай на її затишній кухні. Раптом вона оживилася:
— Світлану, ти що, забула? Сьогодні ж весілля в Олени! Ми не запізнилися? Може, ще встигнемо до ресторану? Збирайся швидше!
Я подивилася їй у очі. У них спалахнула щира надія. Мама кинулася до шафи, щоб дістати свою найкращу сукню. А я… я не змогла сказати їй правду. Не змогла розбити її серце.
— Мамо, я забула сказати. Вони все перенесли. У ЗАГСі черги, самі розумієте…
Мама засміялася, пробурмотіла щось про молодь та їхню метушню, і ми повернулися до чаю.
Але в душі в мене лежав важкий камінь.
Я не знаю, як тепер дивитися в очі доньці. І як вона зможе глянути в очі бабусі. Як із дитини, яку ми ростили в любові й турботі, виріс такий холодний егоїзм? Ця думка не дає мені спокою…