За вікнами палали висвітлені вулиці, у хатах співали колядки й обіймалися біля ялинок. Місто дихало святом. А він стояв на ганку, самотній, у легкій куртці й домашніх капцях, з рюкзаком, закинутим у сніг, і не вірив, що це дійсно відбувається. Лише пронизливий вітер та гострі сніжинки, що били в обличчя, нагадували — це не сон.
— Іди геть! Щоб я тебе більше не бачив! — гримнув батько, і важкі двері з глухим стуком замкнулися перед його носом.
А матір?.. Вона стояла в куточку, мовчазна, зігнувшись, дивилася в підлогу. Жодного слова. Жодного кроку назустріч. Лише закусила губу й відвернулася. Ця тиша виявилася голоснішою за будь-який крик.
Іван Шевченко зійшов з ганку. Сніг миттєво промочив ноги. Він йшов, не розбираючи дороги. За вікнами пили узвар, дарували подарунки, сміялися. А він, нікому непотрібний, розчинявся у білій мовчанці.
Перший тиждень ночував де доведеться: лавки, під’їзди, підвал. Скрізь його проганяли. Їв те, що знаходив у сміттєвих баках. Одного разу навіть вкрав хліб. Не зі злості — з розпачу.
Якось дід з ціпком знайшов його у підвалі. Промовив: «Тримайся. Люди – псячого племені. Але ти — не будь таким». І пішов, залишивши банку тушонки.
Іван запам’ятав ці слова назавжди.
А потім він захворів. Гарячка, тремтіння, маячня. Він уже вмирає, коли хтось витягнув його із снігу. Це була Оксана Василенко — соціальна працівниця. Вона пригорнула його до себе й прошепотіла: «Тихше. Ти тепер не самотній».
Він потрапив до притулку. Там було тепло. Там пахло борщем і надією. Оксана приходила щодня. Приносила книжки. Вчила його вірити в себе. Говорила: «Ти маєш право. Навіть якщо в тебе нічого немає».
Він читав. Слухав. Запам’ятовував. І клявся собі, що одного дня допоможе іншим, таким самим викинутим.
Здав ЗНО. Вступив до університету. Вчився вдень, мив підлогу вночі. Не скаржився. Не здавався. Став юристом. І тепер допомагав тим, хто залишився без даху, без захисту, без права на голос.
Одного разу, через багато років, до його кабінету зайшли двоє — згорблений чоловік і жінка з сивими косами. Він упізнав їх відразу. Батько й мати. Ті, що колись у морозну ніч викинули його на вулицю.
— Ваню… пробач нас… — прошепотів батько.
Він мовчав. Усередині — нічого. Ні злості, ні болю. Лише холодна ясність.
— Пробачити можна. Але повернути — не можна. Я помер для вас тоді. І ви — для мене.
Він відчинив перед ними двері.
— Ідіть. І більше не повертайтеся.
А сам знову повернувся до роботи. До нової справи. До дитини, якій потрібен був захист.
Адже він знав, як це — стояти босоніж у снігу. І знав, як важливо, щоб у такий момент хтось сказав: «Ти не один».
