Щоденник.
Сьогодні мати завітала до нас у Львові. Як тільки Софія Михайлівна переступила поріг, вона одразу запитала:
— Ти сам?
— Ну так… — здивовано відповів Остап.
— А де Олеся?! Вже пішла? Все, кінець? — голос у неї тремтів від тривоги.
— Мам, про що ти? — Остап здвигнув плечима.
— Значить, я запізнилася… — важко зітхнувши, вона пройшла у вітальню й сіла на край дивана. — Пізно приїхала…
— Мам, що трапилося? — Остап напружився, відчуваючи, як у грудях заворушився неспокій.
— А ти хочеш сказати, що все гаразд?! — вона глянула на нього, наче він щось приховував.
— Ну а що, щось не так? — Остап розгубився.
— Сину, поясни мені негайно, що це за маячня?! — Софія Михайлівна витягла з сумки листівку з пожухлою трояндою і суворо простягнула йому. — Вранці знайшла у поштовій скриньці. Запрошення на розлучення!
Остап узяв листівку, пробігся очима по тексту: «Шановна свекрухо, запрошую вас на наше розлучення! Ваша невістка Олеся». Він завмер.
— Мам, ти серйозно думаєш, що це правда?
— А ти хочеш сказати, що я сама собі це написала?! — вона розвела руками, голос дрижав від образи.
— Та ні, просто… Олеся? Невже?
— Хто — Олеся?
— Ну, твоя невістка ж…
— Остапе, годі крутити! Кажи, як є! У вас що, до розлучення дійшло? Ви ж навіть року разом не прожили! Де вона зараз?
— Мам, заспокойся, все нормально. Олеся на роботі… мабуть. Вранці все було як завжди. Це, напевно, жарт. Через борщ, мабуть…
— Жарт? Через борщ?! — вона подивилася на нього, наче він з глузду з’їхав.
— Ну так, через борщ, — Остап нервувато потер потилицю. — Вона вчора вперше зварила. Ну, я сказав, що… не дуже вийшло. Не як у тебе.
— І що далі? — свекруха прищурилася.
— Вона розсердилася, хотіла вилити. А потім заявила, що більше готувати не буде, поки я все не з’їм. Ну, я жартома відповів, що подам на розлучення, якщо вона кине варити…
— Жартома?! Ти сказав їй про розлучення — жартома?! — Софія Михайлівна схопилася з дивана, очі палали.
— Ну, я потім пояснив, що це жарт, але сварка вже розгорілася…
— Все, синку, весь у батька! — вона рішуче пішла на кухню. — Де цей борщ? Неси сюди!
— Навіщо? — Остап розгубився.
— Будемо їсти. Зрозумів?
— Мам, він несмачний…
— Я тобі зараз покажу «несмачний»! На кухню, швидко!
Вона знайшла каструлю, поставила на плиту.
— Іди сюди! — голос звучав, як наказ.
— Мам, ну… — Остап спробував заперечити, але замовк під її поглядом.
— І принеси ключі від квартири!
— Навіщо? — він здивовано підвів брови.
— Принеси, кажу!
Остап, понурившись, приніс ключі. Мати сховала їх у кишеню своєї старої куртки.
— Сідай за стіл! — наказала вона, розливаючи борщ.
Перша взяла ложку й почала їсти, не відводячи очей від сина. Остап неохоче послідував її прикладу.
— І це ти називаєш несмачним? — підняла брова Софія Михайлівна, допомазуючи останній кусок. — Нормальний борщ!
— Ну, у тебе краще… — пробурчав Остап.
— У мене тридцять років досвіду! А твоя дружина тільки вчиться! Швидше їж, поки не остигло!
За столом панувала мертва тиша, лише звуки ложок час від часу її порушували. Коли Остап закінчив, простягнув руку:
— Мам, я все. Давай ключі.
— Не дам, — лукаво посміхнулася вона. — Спочатку виконаєш домашнє завдання.
— Яке ще завдання?
— Ось таке. Он на полиці лежить книга «Смачно та просто». У неділю ми з батьком прийдемо до вас. І ти, мій любий, особисто приготуєш три страви звідти!
— Я?! — Остап ледь не подавився. — У мене ж дружина є!
— Ні-ні, сину. Дружина твоя хіба що цибулю поріже. Все інше — на тобі. А я похвалю її борщ. А ти… Розлучення йому! Хочеш, як я з твоїм батьком — проживи з дружиною двадцять років, тоді й поговоримо!
— Зрозумів… — понуро кивнув Остап.
— І без розмов! А якщо лінуватимешся — батько з тебе три шкури зітре. Ти ж знаєш, як він любить смачно поїсти…
Софія Михайлівна підвелася з-за столу, кинувши на сина останній суворий погляд. А в душі в неї бурхнуло: як вберегти цю молоду сім’ю від дурниць? І як пояснити синові, що любов — це не лише жарти, а й вміння цінувати один одного, навіть якщо борщ трохи пересолений?
Щоденник кінчається. Урок для мене: ніколи не жартуй про розлучення, особливо якщо дружина тільки вчиться готувати.
