У невеличкому містечку Чернігів, у затишній хаті на околиці, розгорілася справжня родинна буря. Оксана, 25-річна молода мати, стояла над ліжечком свого сина, відчуваючи, як усередині клекоче від образи й втоми. Її історія — це крик душі жінки, розірваної між материнством, обов’язками дружини й тиском родини.
— Ми з чоловіком дуже посварились, — ділиться Оксана, витираючи втомлені очі. — Так, я не без гріха, але ж я відповідаю за нашого сина! Марик у мене зовсім ручний, бешкетує без кінця — мабуть, скоро зубки почнуть рости. Цілий день його на руках ношу, навіть борщу не встигла зварити.
Маленькі діти — це випробовування, яке не кожен може зрозуміти. Але її чоловік, Тарас, наче не бажає цього бачити.
— Він прийшов зі служби й почав кричати, що через мене голодний, як вовк! — голос Оксани тремтить від обурення. — Ще й обурювався, що я не вибігла його зустрічати у сінях. А я в той час Марика колихала! Дихати боялася, щоб не прокинувся. Яке там зустрічати чоловіка з усмішкою?
Тарас, здається, не уявляє, що це значить бути матір’ю немовляти. Оксана взяла на себе все: догляд за дитиною, хату, готування. А чоловік? Він «забезпечує родину» й вимагає затишку, гарячої вечері та ідеальної чистоти, наче Оксана — чарівниця, яка може розірватися на частини.
Оксана з усіх сил намагалася бути взірцевою дружиною, турботливою матір’ю й бездоганною господинею. Але дитина неспокійна, потребує її уваги що хвилини, і часом вона не встигає навіть підлогу протерти, не кажучи вже про триразове харчування. Батьки Оксани далеко, працюють, допомоги від них немає. А зі свекрухою, Надією Петрівною, стосунки напружені, як струна.
— Свекруха з самого початку була проти нашого весілля, — з гіркотою згадує Оксана. — Вважала, що ми занадто молоді, що не готові до шлюбу. А насправді просто не хотіла відпускати свого Тарасика. Пророкувала, що ми розбіжимося через рік. Але ми досі разом. Хоча… іноді й сама не знаю, чи надовго.
Після народження Марика Оксана намагалася налагодити контакт із свекрухою. Здавалося, крига рушила: Надія Петрівна кілька разів посміхнулася, навіть подарувала онукові дзвоник. Але до теплих стосунків далеко, як до місяця.
— І ось Тарас заявляє, що я зациклилася на дитині! — Оксана ледве стримує сльози. — Каже, що я тільки Мариком і займаюся, а на нього часу немає. Запропонував у суботу поїхати до крамниці, залишити сина з його мамою.
Оксана ніколи не залишала Марика з чужими. Малюк на грудному вигодовуванні, прив’язаний до неї, як ниточка до голки. Свекруха бачила онука від сили тричі — як вона впорається? Але Тарас був непохитний.
— Моя мати виростила чотирьох дітей! — заявив він. — Вона знає, що робити. У неї досвіду більше, ніж у тебе.
Він навіть купив молоковідсмоктувач, щоб Оксана могла залишити молоко для сина. Але біда в тому, що Марик категорично відмовляється пити з пляшечки. Плаче, відвертається, наче відчуває, що це не мама.
Тарас поставив ультиматум: якщо Оксана не погодиться залишити сина з бабусею, він влаштує скандал. Надія Петрівна, до речі, не проти посидіти з онуком кілька годин. Але Оксана не може позбутися тривоги.
— Я не довіряю їй, — зізнається вона. — Не тому, що вона погана. Просто… це моя дитина. Мій Марик. А якщо він буде плакати? Якщо вона не зрозуміє, що йому потрібно?
Тарас же наполягає, що їм потрібний час удвох.
— Ми не лише батьки, ми ще й чоловік із дружиною! — кинув він у розпа́лі сварки. — Чи ти забула, що таке бути парою?
Ці слова вразили Оксану в саме серце. Вона любить чоловіка, але його докори здаються несправедливими. Вона не спить ночами, годує, колихає, міняє підгузки — і все це сама, без допомоги. А він вимагає романтики, затишку, її усмішок, наче вона машина, а не людина.
Тепер Оксана стоїть перед вибором: поступитися чоловікові, придушивши свій страх, чи відстояти своє, ризикуючи новою сваркою? Її серце розривається. Вона боїться за сина, але й шлюб тріщить по швах.
— Я не знаю, що робити, — шепоче вона, дивлячись на сплячого Марика. — Якщо я відмовлюся, Тарас скаже, що я його не ціную. А якщо погоджуся… чи зможу я пробачити собі, якщо із сином щось станеться?
Що робити Оксані? Прожерти страх і довіритися свекрусі? Чи боротися за своє право бути з дитиною, навіть якщо це розігріє новий конфлікт? Може, вона й справді перебільшує? Або ж її тривога — це голос материнського інстинкту, який не можна ігнорувати?
