Ось історія, переказана так, якби ми сиділи за чашкой кави…
Тихого ранку в невеличкому будиночку на околиці Харкова панував затишок, який так полюбляв Олег. Легке світло пробивалося крізь штори, з кухні несівся аромат свіжої кави, і в нього нарешті випала рідкісна хвилина, щоб посидіти з книжкою. Але сьогодні спокій порушували дивні звуки — незграбне шаркання, плямкання і приглушене дитяче “трясця”, наче хтось підслухав це слово в дорослих.
Олег визирнув у коридор і завмер. Там був його онук, Данилко.
Маленький, з розкуйовдженим чубом, у піжамі з малюнками літачків, він з серйозним виглядом намагався пройти коридором… у старих шкіряних чоботях, що самотньо стояли біля дверей. Чоботях, які Данилко називав “татовими”. Хоча тата, Максима, вже давно не було поруч — він поїхав у довгу відрядження на півроку, залишивши родину в очікуванні.
— Данилку, що ти робиш? — тихо запитав Олег, боячись зруйнувати цю тендітну мить.
Хлопчик не обернувся, уважно дивлячись на свої ноги.
— Хочу спробувати бути дорослим, — відповів він, роблячи обережний крок. Один черевик зісковзнув, Данилко невдоволено хмикнув, нахилився, поправив його.
Олег присів на лавку біля стіни, відчуваючи, як серце стискається від ніжності. Він знав: зараз не можна втручатися. Іноді дітям треба дозволити приміряти щось чуже, щоб зрозуміти себе.
— Думаєш, дорослим легко? — запитав він після паузи, намагаючись не порушити зосередженість онука.
Данилко кивнув, не відриваючи очей від чобіт.
— Ну, ви з татом усе знаєте. І вам ніхто не каже, що робити.
Олег мимоволі посміхнувся, але в цій усмішці була гіркота. Він згадав, як сам у дитинстві надів татові чоботи — важкі, величезні, з потертої шкіри. Тоді йому здавалося, що, коли їх надіне, одразу стане сильнішим, вищим, майже невразливим. Але через пару кроків зрозумів, як незручно: пальці болталися, п’ята ковзала, кожен крок був боротьбою.
— А знаєш, — почав Олег, — у цих чоботях твій тато пішов на свою першу роботу. Вони старі, але він їх зберігав. Казав, що з них почалося його доросле життя.
Данилко завмер, дивлячись на чоботи. Його очі, такі серйозні для семирічного хлопчика, блищали від цікавості й чогось ще — наче він намагався розгледіти в цих потертих шкіряних “велетнях” сліди батькової долі.
— Все одно хочу в них пройти, — уперто сказав він. — Щоб теж почати.
— Тільки ненадовго, — м’яко відповів Олег. — А потім повертайся до своїх капців. Встигнеш ще стати дорослим.
Данилко кивнув і, хитаючись, зробив ще пару кроків. Його обличчя було напруженим, кожен крок — як маленький подвиг. У його рухах була рішучість, наче він йшов не коридором, а невидимим мостом у майбутнє.
Олег дивився на онука, і в грудях розливалося тепле, глибоке почуття. Бути дорослим — це не про чоботи, не про суворий костюм і не про те, щоб знати відповіді на всі запитання. Це про те, як прокидатися вранці, навіть якщо всередині кричить “залишись у ліжку”. Про те, як пробачати, навіть коли ніхто не просить. Про те, як захищати тих, кого любиш, навіть якщо серце стискається від страху.
Але все починається саме з цього — з маленького хлопчика, який надіває величезні татові чоботи й робить перший, незграбний крок у світ, який поки що завеликий для нього.
