Сон про зраду: як випадкова зустріч перевернула все догори дриґою
Соломія йшла до затишного кафе у центрі Львова, коли раптом почула знайомі голоси — вони встромились у серце, немов гострі шпильки. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як тіло стає ватою, а кров перетворюється на лід.
— Забудь про цей ювілей, — шепотів Олег, нахиляючись до вуха Мар’яни, найкращої подруги Соломії. Його голос був медовим, майже змовницьким. — Поїдемо до мене. Соломія все одно повернеться не раніше ночі, — він самовдоволено хмикнув, наче вже тріумфував.
Мар’яна відповіла злегка іронічно, але в її тоні пробігла хвилина вагання:
— До тебе? А коли Соломія повернеться? Вікно відчинятимеш?
— Навіщо вікно? — Олег впевнено обійняв її за стан. — Якщо ти погодишся, я просто покажу Соломії на двері.
Соломія завмерла, наче весь світ раптом зсунувся з осі. Вона знала Мар’яну — її вільні погляди, її легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Олег… Три роки разом, три роки надій на родину, на пропозицію, яку вона чекала. Один із них вони жили у його новій квартирі в центрі, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — усе впало на плечі Соломії. Вона втішала себе тим, що загс — це формальність, що їхнє кохання вище папірців.
Тепер пелена спала з очей. Усе було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього — лише тимчасова підпорка, поки не знайдеть «гіднішу».
Півроку тому померла мати Соломії. Тоді її вразила холодність Олега. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, в мене іпотека, ремонт. Може, рідня в борг дасть. А коли продаси хату, розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді встряло, як ніж. Але вона його вибачила: стомлений, оговорився, не те мав на увазі. Олег завжди був мовчазним, закритим. «Все в собі носить, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Мар’яна сміялась разом з усіма, киваючи, ніби підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кафе, Соломія не стала чекати продовження. Серце калатало, сльози пекли очі, але вона змусила себе рухатись. Вона махала таксистам так відчайдушно, ніби від цього залежало її життя. Авто зупинилось, Соломія кинулась на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, немови іззаду женуться.
— Швидше, швидше! — вигукнула вона, ляснувши водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон засяяв вхідним дзвінком. Олег.
— Ти де? Я тут один, як дурень, всі про тебе питають! Ти ж мала вже приїхати, що трапилось? — його голос звучав роздратовано, але Соломія, не відповідаючи, вимкнула телефон і викинула у вікно. Сльози полились рікою, немов у дитини, якій відібрали усе. Вона ридала, захльоВід нього залишився лише бризок мокрого снігу на підлозі таксі, коли Павло закрив двері й тихо сказав: «Тепер ти вільна».
