У тихому містечку Черкаси, у затишній квартирі на березі Дніпра, життя Олени та її чоловіка Андрія текла спокійно, поки не почалася драма, де головну роль зіграла свекруха. Їхня історія — це оповідь про те, як добрі наміри перетворилися на випробування терпіння та родинних зв’язків.
Після весілля Олена й Андрій одразу оселилися окремо. Їхні діти вже давно виросли, створили свої сім’ї, і подружжя залишилося удвох у просторих стінах. Вирішивши, що самотність свекрухи, Марії Степанівни, занадто тяжка, вони запросили її жити до себе.
— Вона ж нам не чужа, — казала Олена чоловікові. — І в домашніх справах допоможе.
Марія Степанівна часто скаржилася, що їй сумно в порожній хаті, особливо вночі, коли тиша стає нестерпною. Олена, не вагаючись, розчинила двері свого дому, вірячи, що це зміцнить родину.
Спочатку все йшло добре. Свекруха з ентузіазмом взялася за господарство: разом із Оленою прибирали, готували, ділилися рецептами. Олена відчувала, що між ними виникає взаєморозуміння. Марія Степанівна здавалася вдячною, і в домі панувала гармонія.
Завдяки допомозі свекрухи у Олени з’явилося більше вільного часу. Вона повернулася до свого хобі — в’язання на замовлення.
— Це, звісно, не мільйони, але для сімейного бюджету приємний плюс, — ділилась вона із подругами, показуючи свої роботи.
Вона зв’язала для свекрухи пару светрів, які та носила з гордістю, хвалилася перед сусідками. За два роки спільного життя конфліктів не було, і Олена почала вірити, що знайшла ідеальний баланс.
Але поступово все змінилося. Олена помітила, що свекруха стала хитріше уникати своїх обов’язків. Вона не відмовлялася прямо, але посуд залишався брудним, підлога — непомитою, а вечеря — ненакритою. Олена, повертаючись з роботи, витрачала вечори, щоб переробити все сама.
— Я намагаюся планувати свій час, — зітхає Олена. — Хочу встигати і по господарству, і замовлення виконувати. Але через свекруху все йде шкереберть. Клієнти незадоволені, я не встигаю в строк.
Її улюблена справа, яка приносила радість і прибуток, опинилася під загрозою. Олена не любила домашню рутину, але ще гірше було відчуття провини перед замовниками, коли роботи стояли. Час на в’язання танув, як сніг навесні, а втома накопичувалася, ніби важкий камінь.
Олена наважилася на розмову із свекрухою. М’яко намагалася пояснити, що їй потрібна допомога, як раніше. Але Марія Степанівна лише зіграла незрозумілу.
— Та я ж усе роблю! — обурювалася вона. — Що тобі ще треба?
Олена запропонувала чітко поділити обов’язки: вона візьме на себе більше, аби не залежати від свекрухи. Але замість розуміння отримала образОлена зітхнула, розуміючи, що доведеться або змиритися з цими іграми, або знайти спосіб розв’язати цю ситуацію раз і назавжди.
