Зрада у тіні ювілею: як випадкова зустріч змінила все
Соломія вже підходила до затишної кав’ярні у центрі Львова, коли до її вуха долинули знайомі голоси, немов ніж по серцю. Вона сповільнила крок, відчуваючи, як кров стигне в жилах.
— Забудь про той ювілей, — шепотів Олексій, нахиляючись до вуха Ярини, найкращої подруги Соломії. Його голос був солодким, майже змовницьким. — Поїдемо до мене. Соломія все одно не повернеться до ночі.
Ярина відповіла з легким глузом, але в її тоні пробивався сумнів:
— До тебе? А коли Соломія повернеться? Що, у вікно стрибати?
— Навіщо у вікно? — Олексій впевнено обійняв її за талію. — Якщо погодишся, я просто вкажу їй на двері.
Соломія завмерла, ніби світ навколо розвалився. Вона знала Ярину — її вільні звички, легкість у спілкуванні з чоловіками. Але Олексій… Три роки разом, три роки надій на сім’ю, на пропозицію, якого вона чекала. Рік із них вони жили в його новій квартирі у центрі міста, купленій в іпотеку. Ремонт, рахунки, побут — усе легло на плечі Соломії. Вона тішила себе, що загс — це формальність, що їхня любов вища за папірці.
Тепер на очах спала пелена. Усе було брехнею. Сім’ї не буде. Вона для нього — лише тимчасова опора, поки він не знайде когось «кращого».
Півроку тому померла мати Соломії. Тоді вразила його холодність. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг із організацією. Лише кинув сухо:
— Продай там щось. Ти ж знаєш, у мене іпотека, ремонт. Може, рідня в борг дасть. А коли дім продаси — розрахуєшся.
Слово «розрахуєшся» тоді різануло її, як лезо. Але вона виправдала його: втомився, обмовився, не те мав на увазі. Олексій завжди був мовчазним, замкнутим. «Усе в собі тримає, — хвалилася вона подругам. — Такий не зрадить». Ярина сміялася разом із усіма, немов підтримуючи.
Тепер, стоячи біля кав’ярні, Соломія не чекала продовження. Серце скакало, сльози палили очі, але вона змусила себе діяти. Вона махала таксі з такою силою, ніби від цього залежало її життя. Авто зупинилося, Соломія стрибнула на заднє сидіння, намагаючись не озиратися, ніби за нею женуться.
— Швидше, швидше! — крикнула вона, ляпнувши водія по плечу.
Не встигла машина від’їхати, як телефон засяяв вхідним дзвінком. Олексій.
— Ти де? Я тут сам, як дурень, усі про тебе питають! Ти мала вже приїхати, що трапилося? Його голос звучав роздратовано, але Соломія, не відповівши, вимкнула телефон і викинула його у вікно. Сльози полилися рікою, дитячою, беззупинною. Вона ридала, оплакуючи зраду, свою наївність, втрачені роки.
Авто мчало вперед. Соломія, поступово опам’ятовуючись, усвідомила, що не назвала водію адресу.
— Куди ми їдемо? — спитала вона, витираючи сльози.
— Додому, — спокійно відповів водій.
Але за вікном миготіли не міські вулиці, а темна ґрунтова дорога.
— Додому? Куди додому? — її голос задрижав від страху.
— Тобі адресу сказати? — водій відповів різко, майже з глумом.
— Зупиніться! Зараз же зупиніться! — закричала Соломія, паніка охопила її.
— Прямо у полі? — він реготав. — Що ти тут робитимеш?
— Я в поліцію подзвоню! — вистрілила вона, але одразу згадала, що телефона більше нема. Вона розповіла все незнайомцю, і тепер він знав, що вона одна, беззахисна. Викине її в лісі — і ніхто й не подумає шукати.
Соломія в розпачі дёрнула дверну ручку, але у темряві, з тремтячими руками, не змогла її знайти. Сили покидали її, сльози знову полилися — тепер тихо, безнадійно. «Хай буде, що буде, — подумала вона. — Хай цей маніяк робить, що хоче. Більше нема ні болю, ні зрад».
Машина різко зупинилася. Водій мовчки підійшов до її дверей.
— Виходь, — сказав він.
— Не вийду! — у Соломії спалахнула іскра. Вона вирішила боротися. Жити.
— Не дурій, Солом’я, — спокійно промовив водій.
Вона підвела голову і вперше подивилася на нього.
— Богдане? — прошепотіла вона, не вірячи очам.
Перед нею стояв її однокласник, Богдан, якого вона не бачила зі школи. У пам’яті вХто б міг подумати, що найбільша зрада стане початком щастя.
