У тихий ранок у невеликому будинку на околиці Чернігова панувала звична тиша, яку так любив Дмитро. М’яке світло пробивалося крізь штори, з кухні долітав аромат свіжозвареної кави, і в нього нарешті видалася хвилина посидіти з книгою. Але сьогодні спокій порушували дивні звуки — незграбне шаркання, плюскіт і приглушене дитяче «чорт», ніби хтось підслухав це слово у дорослих.
Дмитро виглянув у коридор і завмер. Там стояв його онук, Олесь.
Маленький, з кучерявим волоссям, у піжамі з малюнками літаків, він із серйозним виглядом намагався йти коридором… у старих шкіряних черевиках, які самотньо стояли біля дверей. Черевиках, які Олесь називав «татовими». Хоча тата, Ярослава, вже давно не було поруч — він поїхав у довгу відрядження на півроку, залишивши родину в очікуванні.
— Олесю, що ти робиш? — тихо запитав Дмитро, боячись зруйнувати цю крихку мить.
Хлопчик не обернувся, уважно дивлячись на свої ноги.
— Хочу спробувати бути дорослим, — відповів він, роблячи обережний крок. Один черевик з’їхав, Олесь незадоволено сопів, нахилився, поправив його.
Дмитро присіл на лавку біля стіни, відчуваючи, як серце стискається від ніжності. Він знав: зараз не можна втручатися. Іноді дітям треба дозволити приміряти щось чуже, щоб зрозуміти себе.
— Думаєш, дорослим легко? — запитав він після паузи, намагаючись не порушити зосередженість онука.
Олесь кивнув, не відводячи очей від черевиків.
— Ну, ти й тато все знаєте. І вам ніхто не каже, що робити.
Дмитро мимоволі посміхнувся, але в цій усмішці була гіркота. Він згадав, як сам у дитинстві надів батькові чоботи — важкі, величезні, з потертою шкірою. Тоді йому здавалося, що, одягнувши їх, він одразу стане сильнішим, вищим, майже невразливим. Але через пару кроків зрозумів, як незручно: пальці болталися, п’ята ковзала, кожен крок був боротьбою.
— А знаєш, — почав Дмитро, — у цих черевиках твій тато пішов на свою першу роботу. Вони старі, але він їх зберігав. Казав, що з них почалося його доросле життя.
Олесь завмер, дивлячись на черевики. Його очі, такі серйозні для семирічного хлопчика, блищали від цікавості й чогось ще — ніби він намагався вловити в цих потертих шкіряних «велетнях» сліди батькової долі.
— Все одно хочу в них пройти, — уперто сказав він. — Щоб теж почати.
— Тільки ненадовго, — м’яко відповів Дмитро. — А потім повертайся в свої капці. Встигнеш ще стати дорослим.
Олесь кивнув і, хитаючись, зробив ще кілька кроків. Його обличчя було напруженим, кожен крок — як маленький подвиг. У його рухах була рішучість, наче він йшов не коридором, а невидимим мостом у майбутнє.
Дмитро дивився на онука, і в грудях розливалося тепле, глибоке почуття. Бути дорослим — це не про черевики, не про строгий костюм і не про те, щоб знати відповіді на всі запитання. Це про те, як прокидатися вранці, навіть якщо всередині хочеться залишитися в ліжку. Про те, як пробачати, навіть коли ніхто не просить. Про те, як захищати тих, кого любиш, навіть якщо серце стискається від страху.
Але все починається саме з цього — з маленького хлопчика, який надіває величезні батькові черевики й робить перший, незграбний крок у світ, який поки що завеликий для нього.
