У нас ночувала свекруха, Марія Іванівна. З самого ранку вона вдерлася до нашої спальні з криком: «Схід сонця, Оленко, а у тебе на кухні що коїться?!» Я підскочила з ліжка, ще в піжамі, серце б’ється, наче божевільне. Лечу коридором, на ходу натягую старий халат, нюхаю повітря — може, щось горить? Чи газ залишили відкритим? У голові вже цілий трилер: плита палає, каструля вибухає, або ще якась катастрофа. Заходжу на кухню, а там… прусаки. Ціла армія рудих тварюк скаче по столу, по тарілках, по залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, ніби це я спеціально розвела цих комах, щоб її шокувати.
«Оленко, це що, у вас завжди так?» — починає вона, і голос у неї аж дзвенить від обурення, — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — прусаки, немов у якомусь сараї!» Я стою, наче грімом прибита, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве ноги тягала. Діти галасували, чоловік, Андрій, щось бурмотів про футбол, а я просто мріяла впасти у ліжко. Хто б подумав, що ці прокляті прусаки оберуть саме цю ніч для свого параду? Та й головне — звідки вони взагалі взялися? Ми ж не в якомусь занедбаному будинку живемо, у нас квартира, усе пристойно. Ну, майже пристойно.
Марія Іванівна, звичайно, не заспокоюється. «За моїх часів, — каже, — такого не було! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь зараз ледача, тільки й знає, що в телефонах сидіти!» Я кую, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — це питання честі. А я, бач, її підвела. Починаю метушливо прибирати: хапаю ганчірку, змітаю прусаків, мию стіл, тарілки, усе, що під руку попадає. Свекруха стоїть над душею, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, плиту ніколи не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відповісти різко. Думаю: «Ну, Маріє Іванівно, ви ж не свята, у вас теж, напевно, колись крихти на столі залишалися!» Але мовчу, бо знаю — з нею сперечатися даремно.
Поки я воюю з прусаками, мій чоловік Андрій нарешті виповзає з ліжка. Заходить на кухню, бачить цей цирк і замість того, щоб допомогти, тільки сміється: «О, Лено, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і подався ставити чайник. А свекруха лише головою похитала: «Ось бачиш, і чоловік у тебе легковажний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розпустився!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховання чоловіків почне читати. І справді — вона сіла за стіл, уже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали в суворісті. А ви, молодь, даєте їм волю, ось і маєте — прусаки на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дотягти до вечора, щоб Марія Іванівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж хороша жінка, але ці її напади… Це ж не просто прусаки, це для неї доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, чищу, драю, а вона все знає, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, увесь час, як білка у колесі, а тут ще й прусаки вирішили влаштувати вечірку. І головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас же в будинку старі труби, підвал сирий, ось вони, мабуть, і лазять.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, немов у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Оленко, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя сім’я. Якщо не ти, то хто?» Я кую, посміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та залиште мене в спокої!» Андрій, побачивши мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перевела дух. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню і думаю: невже я й справді така погана господиня? Може, Марія Іванівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як тягну на собі весь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як за її часів, але стараюся. А прусаки… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся з ними. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Марія Іванівна повернулася з прогулянки, я вже заспокоїлася. Поставила чай, порізала бутерброди, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись боротися з побутом, і я навіть відчула до неї якусь теплоту. Але в глибині душі все одно знала: наступного разу, коли вона приїде,Наступного ранку я прокинулася о четвертій годині, щоб перевірити кухню — але цього разу там не було жодного прусака.
