В маленьком містечку Чернівці, серед старих багатоповерхівок, життя Оксани розпалося двадцять років тому. Її чоловік, Тарас, загинув у автокатастрофі всього через місяць після народження їхньої доньки, Марусі. Його смерть була наче удар, який вибив ґрунт з-під ніг. Оксана, притискаючи до грудей немовля, ледве трималася, щоб не потонути в розпачі.
В пошуках підтримки вона переїхала до свекрухи, Ганни Іванівни, сподіваючись знайти в ній опору. Але однієї ночі, коли Оксана колихала Марусю, свекруха увірвалася в кімнату. Її кроки лунали в тиші, а обличчя палало холодним гнівом.
— Більше не витримаю! — прошипіла Ганна, кинувши валізу під ноги Оксани. — Геть звідси. Це не дитина Тараса.
Оксана завмерла, серце стиснулося від жаху.
— Це його донька! — викрикнула вона, але голос дрижав.
— Ти обдурила мого сина. Забирайся!
Приголомшена, Оксана зібрала свої небагаті речі, схопила Марусю і вийшла в морозну ніч. Вони блукали, ночуючи на лавках у парку, де дитячий плач розривав серце. Холод проймав до кісток, а сльози замерзали на щоках. Порятунок прийшов від подруги, Соломії, яка знайшла їх вранці біля кав’ярні, тремтячих і збитих з пантелику.
— Оксано? Господи, що трапилося? — скрикнула Соломія, затягуючи їх у тепло.
Вона стала їхнім ангелом-хранителем. Допомогла знайти роботу, і незабаром Оксана з донькою оселилися в крихітній квартирці. Далеко від розкоші, але це був їхній дім. Роки минали, Ганна Іванівна уникала їх, немов вони не існували. Випадково зустрічаючись на вулиці, вона відводила погляд, ніби Оксана й Маруся були примарами.
Минуло двадцять років. Маруся розквітла: вона навчалася на лікаря, її чекало блискуче майбутнє. У день її двадцятиріччя Оксана, Соломія та хлопець Марусі, Андрій, зібралися за столом, повним сміху й тепла. Домашній торт, свічки, усмішки — все було ідеально, доки у двері не постукали.
Оксана відчинила й завмерла. На порозі стояла Ганна Іванівна з букетом червоних троянд і коробкою торта. Її посмішка була напруженою, як маска.
— Оксано, скільки років минуло… Можна увійти? — голос свекрухи тремтів від натягнутої ніжності.
Не дочекавшись відповіді, вона увійшла до вітальні. Її погляд впав на Марусю, й очі її спалахували фальшивим захватом.
— Боже, яка ти вже доросла! Вилита бабуся! — скрикнула вона.
Маруся насупилася, дивлячись на матір.
— Мама, хто це?
Ганна театрально притулила руку до грудей.
— Твоя матір не розповіла? Я твоя бабуся! Думала про тебе кожен день!
Соломія упустила ложку, яка брязкнула об тарілку.
— Це жарт? — її голос тремтів від обурення.
Ганна проігнорувала її.
— Я прийшла все виправити, — заявила вона, ніби це могло стерти минуле.
Оксана не витримала.
— Виправити? — голос їй здався. — Ти назвала Марусю помилкою, вигнала нас у мороз, ніби ми сміття! А тепер хочеш грати люблячу бабусю?
— Оксано, не драматизуй, — махнула рукою Ганна. — Це все в минулому.
Маруся підвелася, її обличчя було кам’яним.
— Мені потрібно подумати, — сказала вона й пішла на кухню. Оксана пішла за нею, серце калатало, наче барабан.
— Марусю, не дозволяй їй маніпулювати тобою, — благала вона.
— Чому ти нічого не розповідала про неї? — запитала донька, схрестивши руки.
— Тому що вона не заслужила бути в твоєму житті. Вона сказала, що ти не донька Тараса.
Маруся стиснула зуби.
— Вона правда так сказала?
Оксана кивнула, відчуваючи, як сльози печуть очі.
— Їй важлива лише вона сама.
Маруся глибоко вдихнула.
— Я розберуся.
Вони повернулися до вітальні. Маруся подивилася на Ганну, її погляд був гострим, як ніж.
— Чому ти з’явилася зараз, після двадцяти років мовчання?
Ганна завагалася, її маска дала тріщину.
— Ну, дитинко… мені потрібна допомога. Здоров’я вже не те, а сім’я має бути разом.
У кімнатіУ кімнаті повисла важка тиша, а потім Маруся спокійно сказала: “Ти сама вибрала бути самотньою, і зараз ми не збираємося це змінювати”.
