У невеличкому містечку Озеряни, де заходи сонця миготять у водній гладі, а старі дерев’яні хати зберігають тепло минулих часів, Оксана Василівна повернулася з магазину, тягнучи важкі пакети. На солодке вона купила величезний кавун, уявляючи, як син зрадіє. Поставивши сумки в передпокої, вона прислухалася. З кімнати сина лунали приглушені голоси, ніби хтось тихо розмовляв. Серце Оксани забилося частіше. Вона зайшла до кімнати й завмерла — її син, Тарас, грав дерев’яними фігурками з незнайомим чоловіком. Обоє захоплено переставляли іграшки, посміхалися й говорили так тихо, наче боялися зруйнувати цю мить. Оксана придивилася до гостя й ахнула.
“Чому ти все вдома сидиш, Тарасе?” — не раз нарікала вона синові. — “Так і просидиш вік самотнім! Глянь на Валерія, твого колишнього друга. Вивчився на слюсаря, працює, усе в ладі. Одружився, син народився, веранду збудував. З дружиною, правда, розійшовся — не зійшлися характерами, буває. Але Валерій не здається: знайшов іншу, з дитиною, потім ще одна стала. А від першої дружини хлопчика на літо до бабусі возить. Всі задоволені, навіть колишня — вона теж заміж вийшла. А сусідка тітка Ганна взагалі в захваті — троє онуків, будинок наповнений дитячим сміхом! Валерій із новою дружиною, Олею, впораються, а тітка Ганна допомагає. У них усе склалося, а ти все сидиш!”
“У нас тиша,” — продовжувала Оксана, хитаючи головою. — “У кого ж ти такий, горе моє? Нас із батьком не стане — залишишся сам, і слова сказати буде нікому! Виключи свій верстат, коли мати з тобою розмовляє!”
Тарас вимкнув верстат, підвів очі:
“Усе гаразд, мамо, у мене термінове замовлення.”
“Звісно, Тарасе,” — зітхнула мати. — “Нічого не зміниться. Тридцять два роки вдома сидиш, і будеш сидіти. Нічим тебе не схибиш. А ще й батько тебе підтримує — мовчить та мовчить. Ох, сину, батько твій тихий, а ти ще тихіший!”
Оксана вийшла з сараю, де у Тараса була майстерня.
Тарас ледве закінчив дев’ять класів у місцевій школі. Вчився добре, але до школи ходити не любив. Не подобалося йому, що всі кричать, бігають, заважають думати. Після школи заявив: навчатися далі не буду — у мене є улюблена справа, на все життя вистачить. Столяром він уже був непоганим. Батько все життя працював столяром на місцевій фабриці й привчив сина до ремесла. Тарас виявився ще більшим мовчуном, ніж батько. Любив працювати з деревом наодинці, щось обдумуючи.
Мати хвилювалася: може, з хлопцем щось не так? На вечірки не ходить, на дівчат не дивиться, все один та один. Гучні вони, говорить, нудні. Мені і так добре. Заробляв Тарас, правда, непогано. У сараї облаштував майстерню, цілими днями щось виробляв: то іграшки дерев’яні, то дрібний меблі. Стілець зробив — любо-дорого! Замовлення розписані на півроку вперед, з міста до нього їздять. А мати все турбувалася: четвертий десяток Тарасові, а він сам! Оженитися не хоче, дітей не хоче. На друзів подивився — не подобається йому таке життя.
А тепер у Тараса термінове замовлення — парта зі стільцем для хлопчика. Усе узгодив із замовником через інтернет, просили швидше. Старався Тарас, щоб вийшло акуратно, щоб користь була. Вірив, що робота має приносити радість.
За тиждень парта була готова: стіл і стілець з регулюванням, щоб підлаштовувати під зріст. Замовник писав, що хлопчик, для якого роблять парту, слабкий здоров’ям, навчається вдома. Просили Тараса особисто привезти замовлення, щоб на місці підлаштувати, якщо щось не так. Самі приїхати не могли. Тарас їхати не хотів — зазвичай батько привозив матеріал, а готове відвозив. Тарас із чужими говорити не любив — занадто голосні, занадто багато слів.
Але замовник наполягав, щоб приїхав саме майстер — заради дитини. Робити нечого — поїхав Тарас із батьком у далеке село. Приїхали, вивантажили парту. Добре, що Тарас міцний, а парта легка. Доніс, постукав. Двері відчинила дівчина. Тарас не очікував — листувався з якимсь Ігорем, думав, чоловік. А тут дівчина, та ще й із такими точними кресленнями!
“Добрий день, можна Ігоря? Я замовлення привіз,” — сказав Тарас.
“Добрий день, це я Іра, заходьте,” — відповіла вона тихо, відступивши до стіни, щоб пропустити його з партою. Голос у неї був м’який, усмішка тепла. — “Проходьте в кімнату, тільки, будь ласка, не говоріть голосно. Мій син, Андрійко, чужих боїться.”
Тарас увійшов — хлопчик сидів за маленьким столиком, явно незручним, будував щось із конструктора. Іра додала:
“Не дивуйтеся, Андрійко у мене мовчун. Давай, сину, спробуємо нову парту, яку дядя Тарас зробив.”
Андрійко не хотів відволікатися — Тарас це розумів, сам такий. Швидко зібрав парту, акуратно переставивЩаслива родина зросла, наче садок, де кожна гілка знайшла свою силу в любові.
