У невеличкому містечку Озеряни, де заходи соня лягають на дзеркальну гладь озера, а старі дерев’яні хати зберігають тепло давніх часів, Ганна Павлівна повернулася з магазину, несучи важкі пакети з продуктами. На десерт вона взяла величезний кавун, уявляючи, як син зрадіє. Поставивши сумки в передпокої, вона прислухалася. З кімнати сина чулися приглушені голоси — ніби хтось тихо розмовляв. Серце Ганни закалатало швидше. Вона зайшла в кімнату й завмерла, не вірячи очима. Її син грав дерев’яними фігурками з незнайомим чоловіком. Обидва захоплено переставляли іграшки, усміхалися й розмовляли так тихо, немов боялися зруйнувати цю мить. Ганна вдивилася у гостя й ахнула.
— І що ти все вдома сидиш, Олежу? — не раз бурчала вона синові. — Так і просидиш вік самотній! Подивись на Віталія, твого колишнього друга. Навчався на автослюсаря, працює, усе в нього гаразд. Оженився, синок народився, веранду прибудував. З дружиною, правда, розійшлися — не зійшлися характерами, буває. Та Віталій не втратився: іншу зустрів, з дитиною, потім ще й свого народили. І від першої дружини хлопчика на літо до бабусі привозить. Усі задоволені, навіть колишня — вона теж заміж вийшла. А сусідка тітя Марічка взагалі в захваті: троє онуків, будинок повний дитячого сміху, життя біжить! Віталій із новою дружиною, Олесею, усіх дітлахів розуміє, а тітя Марічка їм підмога. Усе в них склалося, а ти все сидиш!
— У нас тиша, — продовжувала Ганна, хитаючи головою. — Та в кого ж ти такий, лихо моє? Нас із батьком не стане, один лишишся, і слова сказати буде нікому! Ну вимкни ти свій верстат, коли мати з тобою розмовляє!
Олег вимкнув верстат, підвів очі від роботи:
— Усе гаразд, мамо, у мене термінове замовлення.
— Звичайно, Олеже, — зітхнула мати. — Нічого не зміниться. Тридцять два роки вдома сидиш, і будеш сидіти. Нічим тебе не розворушиш. Та ще й батько тебе підтримує, все мовчить та мовчить. Ох, сину, батько твій тихий, а ти ще тихіший!
Ганна вийшла з сараю, де у Олега була майстерня.
Олед ледве закінчив дев’ять класів у місцевій школі. Вчився добре, але до школи ходити не любив. Не подобалося йому, що там усі кричать, бігають, заважають думати. Після школи заявив: вчитися далі не буду, у мене є улюблена справа, на все життя вистачить. Столяр він був уже непоганий. Батько все життя пропрацював столяром на місцевій фабриці й сина до своєї справи призвичаїв. Олег виявився ще більшим мовчуном, ніж батько. Любив працювати з деревом наодинці, все щось обдумуючи.
Мати хвилювалася: може, з хлопцем щось не так? На вечірки не ходить, на дівчат не дивиться, все один та один. Гучні вони, каже, нудні. Мені і так добре. Заробляв Олег, правда, непогано. У сараї влаштував майстерню, цілими днями щось виробляв: то іграшки дерев’яні, то дрібну меблі. Стілець зробив — залюбки! Замовлення розписані на півроку вперед, із міста до нього їздять. А мати все непокоїлася: четвертий десяток Олегові, а він самотній! Одружитися не хоче, дітей не хоче. На друзів надивився — не подобається йому таке життя.
Ось і зараз Олег отримав термінове замовлення — парта зі стільчиком для хлопчика. По інтернету із замовником усе узгодив, просили швидше. Старався Олег, щоб усе акуратно вийшло, щоб користь була. Від роботи, вважав він, має бути радість.
Через тиждень парта була готова: стіл і стілець з регулюванням, щоб підлаштовувати під зріст та нахил. Замовник написав, що хлопчик, для якого замовлення, слабкий здоров’ям, вчиться вдома. Просили Олега особисто привезти замовлення, щоб на місці підігнати, якщо щось не так. Самі приїхати не могли. Олег їхати не хотів — зазвичай батько матеріал привозив, а готове відвозив. Олег із чужими розмовляти не любив: занадто голосні, забагато слів.
Та замовник наполягав, щоб приїхав саме майстер, заради дитини. Ділати нечого — поїхав Олег із батьком у далеке село. Приїхали, вивантажив Олег замовлення. Добре, що він міцний, а парта легка. Доніс, постукав. Відчинила дівчина. Олег не очікував — листувався із якимсь Євгеном, думав, чоловік. А тут дівчина, та ще й із такими точними кресленнями!
— Добридень, можна Євгена? Я замовлення привіз, — сказав Олег.
— Добридень, це я Євгенія, заходьте, — відповіла вона тихо, відійшовши до стіни, щоб пропустити його з партою. Голос у неї був м’який, усмішка тепла. — Заходьте в ту кімнату, тільки, будь ласка, не розмовляйте голосно. Мій синко, Мишко, чужих боїться.
Олег увійшов — хлопчик сидів за маленьким столиком, явно незручним, і щось будував із конструктора. Євгенія додала:
— Не дивуйтеся, Мишко в мене мовчун. Ну, сину, спробМишко обережно торкнувся нової парти, посміхнувся до Олега і тихо прошепотів: «Дякую, дядьку».
