**Щоденник Оксани**
Уже була пізня ніч, а сон не приходив. Я переверталась з боку на бік, поки нарешті не зважилась піти на кухню — випити води, заспокоїтись. У хаті стояла тиша, лише годинник вибивав секунди. Та раптом цю тишу розірвав гуркіт у двері.
Я завмерла від несподіванки. Отак пізно до мене ніхто не заходив. Серце стиснулося. Накинула свій халат і підійшла до дверей. На порозі стояла сусідська дівчинка Марічка з молодшим братиком на руках — дворічним Вовком.
— Добрий вечір, тітонько Оксанко, — прошепотіла вона, тремтячи. — З мамою щось не так… Вона… там…
Я все зрозуміла одразу — у грудях щось різко стиснуло. Промчала через вулицю до хати Наталки — матері цих дітей. Двері були напіввідчинені. Усередині — мертва тиша. Я зайшла у спальню — і тут же відскочила.
Наталки більше не було…
Я стояла, не вірячи очам, потім, майже не відчуваючи ніг, повернулась додому. На кухні сиділа Марічка, згорнувшись у клубочок, поруч дрімав Вовко. Дівчинка підвела на мене очі й спитала тихо, але страшно по-дорослому:
— Мама померла, так?
Я не втрималась і ринула в плач. Підійшла й міцно обняла її. Ми плакали разом. Марічка лише шепотіла:
— Шкода Вовка. Він ще маленький. Без мами йому буде важко…
Наталку хоронило все село. Родичів у неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Піс похорону Марічку та Вовка забрали до дитбудинку.
Минуло півроку. Я наче повернулася до звичного життя, але ввечері думки раз-у-раз летіли до тих двох. Я відвідувала їх, привозила солодощі та іграшки. Кожного разу, дивлячись у Маріччині очі, сповнені журби, я ледве стримувала сльози.
Я знала: могла б забрати їх. Хотіла б. Але було страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Боязнь, що не впораюся.
Я була самотньою жінкою. Колись була заміжня, але шлюб не вдався. Довго лікувалась, намагалась завагітніти — даремно. Чоловік пішов, коли стало зрозуміло, що дітей не буде. Після цього я закрилась. Більше нікого не підпускала близько. Чоловіки для мене перестали існувати. Жила роботою. Здавалась сильною, незалежною, але вночі плакала в подушку.
Життя йшло спокійно. Робота, дім, город. Сестра Ярина жила в іншому місті, ми спілкувались, але свари бували — Ярина дітей не хотіла, а це дратувало мене, яка віддала б усе за шанс стати матір’ю.
Одного дня я зайшла у сільський магазин. У черзі стояв дід Іван, шанований старожил. Він одразу пізнав мене й підійшов.
— Ну що, доню, як там малята? Ти ж їздиш до них?
— Буваю… Погано їм там, діду Іване, а що вдієш.
— Шкода сиріток… Та ти ж їм не чужа. Рідня, як не як.
— У якому сенсі? — здивувалась я.
Виявилось, мати Наталки була далекою родичкою моєї тітки. Не близька, але достатня, щоб подати документи на опікунство.
Сумнівів більше не було. Я взялася за папери. Це тривало майже рік. Документи, довідки, перевірки… Але я йшла до кінця.
Коли все було готово, Марічка й Вовко повернулись додому — тепер уже до моєї хати. Дівчинка пригорнулась, а малий не відходив ні на крок. Я вперше за багато років відчула себе не самотньою жінкою, а матір’ю. Справжньою.
Відтоді все змінилось. У хаті знову лунав сміх, бігали маленькі ніжки. Я більше не плакала вночі — готувала сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки перед сном. А найголовніше — у серці знову поселилась любов. Любов до сліз, до тремтіння. Та, що не згасає.
І все частіше мені здавалось, що й особисте щастя десь близько. Що десь є чоловік, якому я віддам своє тепло, а він нам обом — свою надійність.
Але навіть якщо його не буде — я вже щаслива. Я більше не сама. Я — мама. І це найважливіше.
