Несподіване щастя: драма знайденої родини
В затишному містечку Лебедин, де степовий вітер змішується із запахом квітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Тарас вперше відправився з новими батьками до бабусі й дідуся у село. Разом із ними приїхала тітка Марія, сестра батька, з двома своїми синами. Всі весело базікали, не докучаючи Тарасові розпитуваннями, і він почувався несподівано легко. Хлопчик швидко знайшов спільну мову з братами. Бабуся частувала всіх млинцями з домашньою сметаною чи медом – на вибір. У діда була своя пасіка, і мед пах так, що аж голова крутилася. Тарасові село здавалося казкою, а коли вони їхали додому, він усе думав: «Ось би залишитися тут назавжди…» Але в серці крився страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? А ввечері сталося дещо, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Тараса, Василя та Ганни, зібралася майже вся родина. Тарас приїхав здалеку з дружиною й донькою. Він служив у іншому місті, і родина жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя – важку, але з щасливим кінцем. Тарас встав, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
– Дорогі мої мамо й тату, здоров’я вам і довгих літ! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагалися заповнити мною пустоту в собі. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Ганна й Василь дивилися на сина з очима, повними любові й гордости.
Тарас уже не вірив, що чергова прийомна родина – це надовго. Одинадцять років, а він усе ще в дитбудинку. Йому вже не хотілося покидати звичні стіни, але літня вихователька тітка Олена погладила його по голові й лагідно промовила:
– Нічого, Тарасику, може, цього разу пощастить. А якщо що, ми завжди тут, чекаємо.
– Ага, чекаєте, – буркнув він. – Вихователька Наталія Іванівна сказала, що перехреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
– Не слухай її, – махнула рукою тітка Олена. – Вона молода, ще не навчилася з дітьми ладнати, от і втопила.
Тітка Олена любила Тараса, жаліла його, і він відповідав їй теплом і повагою. Вона заспокоювала його, щоб не хвилювався, якщо з новими батьками не складеться.
– Чекаємо, звісно, чекаємо, – додала вона. – Навіть директор сказала, що твоє ліжко поки не займатимуть, новеньких у інші кімнати поселимо.
Тарас кивнув, окинув поглядом спальню, думаючи, що скоро, напевно, повернеться. Їхати не хотілося.
– І навіщо погодився? – міркував він. – Хотів же відмовитися, а ці двоє так дивилися, із надією якоюсь, шкода стало. Ну й добре, мені не вперше. Маленьким плакав, коли повертали, а тепер усе одно. Бувало, дізнаються прийомні батьки, що в них буде своя дитина, і я їм не потрібен. Навіщо тоді брали?
Тарас пам’ятав, як випадково розбив телефон в одній прийомній родині. Його так лаяли, називали невдячним, а потім повернули у дитбудинок – «не підійшов». Бували різні опікуни, але Тарас став старшим і хитрішим. Якщо родина не подобалася, він навмисне витворяв щось, щоб його відправили назад. Він навчився розуміти, де до нього справжня любов, а де – пустка.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Оксана Василівна, кликала його «Тарасик». Який він Тарасик? Він Тарас, майже дорослий, а вона муркоче. Жили вони у великому будинку, але своїх дітей у них не було. Оксана поселила його в кімнату, де все було рожеве – штори, плед, навіть стіни. «Напевно, дівчинку хотіли», – подумав Тарас. У кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все не за розміром, не за душею. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, щоб не заважала. Оксана гралася з Тарасом, як із лялькою: вдягала, фотографувала, хвалилася подругам, який її «Тарасик» гарненький. Іншеди водила в парк, але на каруселі для малюків – Тарасові було соромно поруч із малятами.
Інколи він жалів Оксану. Вона плакала, скаржилася подругам по телефону, що чоловік її не любить, що не може народити. Тарас дивився на неї дорослими очима й думав: «Шкода, звісно, але в дитбудинку все одно краще, ніж у рідної матері». Ту він пам’ятав нечітко, але знав, що від неї його вчасно забрали – сусіди викликали соцслужбу. У п’ять років у дитбудинку він зітхнув вільно: чисте ліжко, друзі, добра тітка Олена.
У будинку Оксани Тарасові набридла її опіка. Він почувався п’ятирічним. Рознесе кімнату у пориві злості, ледь не подряпав машину прийомного батька, але передумав. Його швидко повернули у дитбудинок, а ОксЧерез роки, стоячи на порозі власного будинку з дружиною та донькою, Тарас усміхнувся, згадуючи, як його життя змінилося завдяки тим, хто подарував йому справжню родину.
