Несподіване щастя: драма знайденої родини
У затишному містечку Блакитне, де морський вітерець переплітається з ароматом цвітучих каштанів, а вулички тонуть у зелені, Микола вперше поїхав з новими батьками до села до бабусі та діда. Разом із ними приїхала тітка Оксана, сестра батька, з двома своїми синами. Усі весело базікали, не докучаючи Миколі розпитуваннями, і хлопець почувався несподівано легко. Він швидко знайшов спільну мову з двоюрідними братами. Бабуся частувала всіх млинцями з домашньою сметаною або медом – на вибір. У діда була власна пасіка, і мед пахнув так, що аж голова кружляла. Миколі село здавалось казкою, а коли вони повертались додому, він постійно думав: «Ось би залишитися тут назавжди…» Але в серці ховався страх: раптом його знову повернуть у дитбудинок? І ось одного вечора сталося те, що перевернуло його життя.
На золоте весілля батьків Миколи, Василя і Ганни, зібралась майже вся родина. Микола приїхав здалеку з дружиною та донькою. Він служив у іншому місті, і родина жила з ним. Гості знали незвичайну історію його життя – важку, але з щасливим кінцем. Микола встав, тримаючи келих, і звернувся до батьків:
– Дорогі мої мамо й тату, здоров’я вам і довгих років! Дякую за все, що ви для мене зробили! У моєму житті було багато батьків: спочатку ті, що дали мені життя, потім ті, що намагались заповнити мною порожнечу в своєму. Але ви… ви подарували мені справжнє дитинство, зробили мене людиною. Низький вам уклін! Живіть довго, заради вас я готовий на все!
Ганна і Василь дивились на сина з очима, повними любові та гордості.
Микола вже не вірив, що чергова прийомна родина – це надовго. Одинадцять років, а він усе ще в дитбудинку. Вже й не хотілось покидати звичні стіни, але вихователька тітка Наталка погладила його по голові й ніжно сказала:
– Нічого, Миколко, може, цього разу пощастить. А якщо що – ми завжди тут, чекаємо тебе.
– Ага, чекаєте, – пробурмотів він. – Вихователька Ірина Володимирівна сказала, що перехреститься, якщо мене хтось візьме назавжди.
– Не слухай її, – махнула рукою тітка Наталка. – Вона ще молода, не навчилась із дітьми знаходити спільну мову, от і ляпнула.
Тітка Наталка любила Миколу, жаліла його, і він відповідав їй теплом та повагою. Вона заспокоювала його, щоб не хвилювався, якщо з новими батьками не приживеться.
– Чекаємо, звичайно, чекаємо, – додала вона. – Навіть директорка сказала – твоє ліжко поки не займати, новеньких до інших кімнат поселимо.
Микола кивнув, окинув поглядом спальню, думаючи, що, мабуть, скоро повернеться. Їхати не хотілося.
– І навіщо я погодився? – розмірковував він. – Хотів же відмовитись, а ці двоє так дивились, з такою надією, жалко стало. Ну й добре, мені не вперше. Було, плакав маленьким, коли повертали, а тепер уже байдуже. Траплялось, дізнаються прийомні батьки, що в них буде власна дитина – і я їм уже не потрібен. Навіщо тоді брали?
Микола пам’ятав, як випадково розбив телефон у одній прийомній родині. Його так лаяли, звали невдячним, а потім повернули в дитбудинок – «не підійшов». Бували різні опікуни, але Микола став старшим і хитрішим. Якщо родина не подобалась, він навмисне витворював щось, щоб його відправили назад. Він навчився розуміти, де до нього справжня любов, а де – просто порожнеча.
Одного разу його взяла родина, де прийомна мати, Тетяна Василівна, кликала його «Миколко». Який він Миколко? Він Микола, майже дорослий, а вона пестить, ніби малюкові. Жили вони у великому будинку, але власних дітей у них не було. Тетяна поселила його у кімнату, де все було рожевого кольору – штори, ковдра, навіть стіни. «Мабуть, дівчинку хотіли», – подумав Микола. У кутку стояли іграшкові машинки, футбольний м’яч, але все не за його смаком. Прийомний батько майже не помічав його, жив своєю роботою, ніби купив дружині іграшку, щоб не докучала. Тетяна гралась з Миколою, як із лялькою: одягала, фотографувала, хвалилась подругам, який її «Миколко» гарненький. Інодий водила в парк, але тільки на дитячі каруселі – Миколі було соромно поряд із малюками.
Бували моменти, коли його брало жалення до Тетяни. Вона плакала, скаржилась подругам по телефону, що чоловік її не любить, що не може народити. Микола дивився на неї дорослим поглядом і думав: «Шкода, звичайно, але в дитбудинку все одно краще, ніж у рідної матері». Ту він пам’ятав слабо, але знав, що від неї його вчасно забрали – сусіди викликали соцслужбу. У п’ять років у дитбудинку він злегка подихнув: чисте ліжко, друзі, добра тітка Наталка.
У будинку Тетяни Миколі набридла її опіка. Він почувався п’ятирічним. Одного разу, у спалах злості, він розгромив рожеву кімнатуМикола закутався в ковдру, закрив очі і тихо прошепотів: “Але тепер у мене справжня родина.”
