“Не віддам вас. Обіцяю”: як незнайомець став батьком за покликом серця
— Дядьку… будь ласка, заберіть мою сестричку. Вона дуже голодна…
Цей голос, ледве чутний у міському галасі, застав Івана Коваленка зненацька. Він йшов швидко, майже біг, дивився лише вперед, занурений у думки про майбірню угоду. Сьогодні вирішувалося все — мільйони, контракт, довіра інвесторів. Після смерті Олени — його дружини, його світу — робота залишилася єдиним, що ще якось тримало його на плаву.
Але цей голос…
Він зупинився й обернувся.
Перед ним стояв хлопчик років семи. Худенький, у потертому одязі, з заплаканими очима. В руках він тримав клубочок — крихітну дівчинку, загорнуту у вицвіту ковдру. Малишка тихо похлипувала, а її брат пригортав її так, наче від цього залежало все на світі.
— Де ваша мама? — тихо запитав Іван, присідаючи поруч.
— Вона сказала, що скоро повернеться… але минуло вже два дні, — прошепотів хлопчик. — Я все чекаю тут…
Хлопчика звали Данилко, дівчинку — Соломія. І більше нікого поруч у них не було. Ні записки, ні адреси, лише безкінечне очікування й голод. Іван запропонував викликати поліцію, повідомити в опіку, купити їжі. Але при слові “поліція” хлопчик здригнувся.
— Будь ласка, не віддавайте нас… Соломію заберуть…
У цю мить Іван зрозумів — піти він не зможе. Щось усередині нього, закам’яніле після втрати, дало тріщину.
Вони пішли в найближчу кав’ярню. Данилко їв поспішно, наче боявся, що у нього віднімуть їжу. Іван годував малу купленою сумішшю. Він уперше за довгий час відчував: він потрібен. Не як бізнесмен. Як людина.
— Скасуй всі зустрічі, — коротко кинув він у трубку своєму помічнику.
Поліцейські приїхали швидко. Здавалося б, все стандартно: запитання, протокол. Але коли Данилко судорожно вчепився у його руку й прошепотів: «Ви ж не віддасте нас…», Іван сам не зрозумів, як відповів:
— Не віддам. Обіцяю.
Опека оформлялася тимчасово. Допомогла стара знайома — соціальна працівниця, Марія Іванівна. Її підтримка прискорила процес. Іван повторював собі: “Лише на час, поки не знайдуть матір”.
Він привіз дітей до своєї просторої квартири. Данилко мовчав, лише міцно тримав Соломію. В їхніх очах був страх — не перед ним, а перед життям. Квартира, повна тиші, здавалася ще самотнішою, ніж раніше. А тепер у ній з’явилися дихання, рухи, дитячий плач, тихий голос Данилка, який наспівував сестричці колискову.
Іван плутався у пелюшках, забував про годування, не знав, як правильно тримати пляшечку. Але Данилко допомагав. Він був поруч, серйозний і дорослий не по віку. Він усе робив мовчки, без прохань і скарг. Лише раз промовив:
— Я просто не хочу, щоб їй було страшно.
Однієї ночі Соломія плакала. Данилко підійшов, взяв її на руки й почав тихо співати. Дівчинка заспокоїлась. Іван дивився на це з бризкою в горлі.
— Ти чудово справляєшся, — сказав він.
— Довелося навчитися, — відповів хлопчик, не скаржачись, а просто констатуючи.
І тоді задзвонив телефон. Дзвонила Марія Іванівна.
— Знайшли їх матір. Вона жива, але на реабілітації. Залежність, важкий стан. Якщо пройде лікування — можливо, її відновлять у правах. Якщо ні — держава візьме опіку. Або… ти.
Іван мовчав.
— Ти можеш оформити опіку. Або усиновити. Все залежить від тебе.
Того вечора Данилко малював у кутку. Не грав, не дивився мультики — малював. І раптом тихо запитав:
— Нас знову заберуть?
Іван присів поруч.
— Я не знаю… Але постараюся, щоб ви були в безпеці.
— А якщо все ж таки заберуть? — у голосі хлопчика тремтіло щось крихке, беззахисне.
Іван обійняв його.
— Не віддам. Обіцяю. Ніколи.
Наступного дня він подзвонив Марії Іванівній:
— Я хочу оформити опіку. Назавжди.
Почалися перевірки, співбесіди, візити. Але тепер у нього була мета: врятувати цих дітей. Він купив будинок за містом — із садом, тишею, безпечним простором. Данилко оживав. Він бігав по траві, читав уголос, малював, пік печиво. Іван знову вчився сміятися.
І одного разу, вкриваючи Данилка одежею, почув:
— На добраніч, тату…
— На добраніч, сину, — відповів він, стиснувши горло від набіглих сліз.
Навесні відбулося офіційне усиновлення. У документі з’явився підпис. Але в серці Івана все було ясно і без нього.
Перше слово Соломії — «Тато» — стало для нього найдорожчим звуком у житті.
Він не планував бути батьком. Але тепер не уявляв, як жив без них. І якщо хтось запитає, коли почалося його нове життя, він відповість без вагань:
— З того самого “Дядьку, будь ласка…”.
