Ранок зустрів мене тишею. Зазвичай Оксана, моя мама, будила мене ніжним голосом перед сніданком, але того дня її не було. Я розплющив очі й зрозумів — вона пішла. Назавжди. Шафа стояла порожня, її старенькі чоботи не чекали біля порога, а ліжко було акуратно складене у кутку. На кухонному столі лежала записка, самотня, як її серце. Я застиг, дивлячись на неї, і все всередині перевернулося.
Стоячи біля дверей будинку для літніх людей у загубленому селі під Харковом, я стискав кулаки, щоб стримати тремтіння. Крізь брунатне скло я побачив її — свою матір, постарілу, згорблену, самотню біля вікна. Колись я обрав нове життя з дружиною, відштовхнувши її, єдину, заради миттєвого щастя. Тепер ж біль від зради гриз мене зсередини. Як я міг так вчинити з тією, що дала мені життя?
Батько покинув нас, коли я ще був дитиною. Він пішов, не озирнувшись, лишивши маму саму. Їй було всього тридцять, вона була гарною, повною сил, але замість нового життя оббрала мене. Їй пропонували заміжжя, обіцяли достаток, але з однією умовою — відмовитися від сина. Вона відхиляла всі залицяння, навіть не думаючи. Її вибір був я. Оксана працювала кондитеркою у місцевій пекарні, брала зміну за зміною, щоб оплатити нашу скромну оселю та мою школу. Її руки, завжди червоні й опухлі від тіста, ніколи не знали спокою. Але вона не скаржилася. Ніколи.
Пригадую, як вона поверталася з ночної зміни, ставила чайник і діставала теплу булочку. Іноді, коли зарплату затримували, вона дивилася, як я їм, і лише потім доїдала крихти. Я був замалий, щоб зрозуміти: вона боялася, що я лишуся голодним. Її любов була безмежною, жертовною. Вона заміняла мені цілий світ. «Я ніколи не вийду заміж, — казала вона, — щоб ніхто не смів тебе образити». І я вірив, що з такою мамою мені більше ніхто не потрібен.
Дитинство моє було щасливим, попри всі труднощі. Мама не спала ночами, недоїдала, але завжди посміхалася. Все змінилося, коли пекарню закрили, а її пальці скрутив артрит. Кожен рух приносив їй пекельний біль, але роботу вона знайти не могла. Її, знеможену хворобою, ніхто не брав. Я тоді закінчував школу й підробляв у місцевому магазині: прибирав, носив ящики, стояв за касою. Платили продуктами й дріб’язком, але я копив на її ліки. Знав, як вона радіє моїм успіхам, і намагався вчитися краще за всіх. Закінчивши школу із золотою медаллю, я вступив до престижного університету у Харкові. Ми переїхали, сподіваючись на нове життя.
У місті все налагоджувалося. Я підробляв у кафе та на складі, грошей вистачало на їжу та невеликі радощі. Нам дали кімнату в гуртожитку, і я намагався зробити мамине життя яскравішим: водив її до театрів, купував сукні, показував місто. Вона посміхалася, але я бачив, як біль у руках не відпускав її. Усе було добре, доки я не зустрів її — дівчину, яка перевернула моє життя.
Її звали Мар’яна. Я познайомився з нею на другому курсі. Яскрава, зухвала, з багатої родини, вона здавалася мені недосяжною мрією. Друзі заздрили, що я завоював таку дівчину. Наші стосунки закрутили мене, і незабаром Мар’яна запропонувала жити разом. Я не був готовий, але вона поставила ультиматум: або разом, або розстаємося. Я погодився. Жити у неї ми не могли — її батьки були проти мене, сина простої пекарки. Залишалася лише наша кімната в гуртожитку.
Я не знайомив Мар’яну з мамою. Мені було соромно. Моя матір, знеможена роками праці, і мати Мар’яни — витончена пані з ідеальним манікюром. Я розумів, що вчу підло, але не міг інакше. Я наважився на розмову з мамою, знаючи, що зараз зроблю. Я збирався вигнати її.
— Мамо, я зустрів дівчину. Будемо жити разом, — почав я, уникаючи її погляду.
— Сину, я так рада за тебе! Коли познайомиш нас? — голос її тремтів від радості.
— Не зараз, мамо. А де ти житимеш?
Вона зам’ялася. Я бачив, як її обличчя потьмяніло.
— Я… вернуся в наше село. Поживу у тітки Ганни, — тихо відповіла вона.
— Але як довго ти там пробудеш? І безкоштовно? — тиснув я, хоч знав, що тітка Ганна, самотня й зла, навряд прийме її.
— Не хвилюйся, сину. Тітці Ганні потрібна компанія. А ти зберігай гроші, добре харчуйся, піклуйся про свою дівчину.
Я бачив біль в її очах, але любов до Мар’яни мене засліпила. Я відправив маму в нікуди, знаючи, що в неї немає ні грошей, ні здоров’я. Я ліг спати, а вранці її вже не було. Вона пішла тихо, залишивши записку:
«Богдане, не переймайся за мене. Я й не помітила, як ти виріс. Знаю, тобіЯ зрозумів, що справжнє кохання не потребує слів, коли побачив, як моя маленька донька взяла бабусину руку і притиснула до свого серця.
(You can add more sentences if needed, but this concludes the diary entry naturally while keeping the emotional weight.)