Ранок зустрів мене тишею. Зазвичай моя мати, Ганна, будила мене лагідним голосом перед сніданком, але того дня її не було. Я прокинувся й зрозумів — вона пішла. Назавжди. Шафа стояла порожня, її старенькі черевики не чекали біля дверей, а ліжко було акуратно складене. На кухонному столі лежала записка, самотня, як і її серце. Я завмер, дивлячись на неї, і щось всередині розірвалося.
Стояв біля дверей будинку для літніх людей у глухому селі під Житомиром, стискаючи кулаки, щоб не тремтіти. Крізь брудне вікно я побачив її — свою матір, постарілу, згорблену, самотню біля вікна. Колись я обрав нове життя з дружиною, відштовхнувши її, єдину, заради миттєвого щастя. Тепер біль від зради гриз мене зсередини. Як я міг так вчинити з тією, що дала мені життя?
Батько покинув нас, коли я був дитиною. Він пішов, не озирнувшись, залишивши маму саму. Їй було лише тридцять, вона була гарна, повна сил, але замість нового життя обобрала мене. Їй пропонували заміжжя, обіцяли достаток, але з однією умовою — відмовитися від сина. Вона відкидала всі пропозиції, не замислюючись. Її вибір був я. Ганна працювала кондитером у місцевій пекарні, брала зміну за зміною, щоб оплатити нашу скромну оселю й моє навчання. Її руки, завжди червоні й спухлі від тіста, не знали спокою. Але вона не скаржилась. Ніколи.
Пам’ятаю, як вона поверталася з ночної зміни, ставила чайник і діставала теплу булочку. Іноді, коли зарплату затримували, вона дивилася, як я їм, і сама доїдала крихти. Я був замалий, щоб зрозуміти: вона боялася, що я залишусь голодним. Її любов була безмежною, жертовною. Вона заміняла мені цілий світ. «Я ніколи не піду заміж, — казала вона, — щоб ніхто не насмілився тебе образити». І я вірив, що з такою матір’ю мені ніхто більше не потрібен.
Моє дитинство було щасливим, попри всі труднощі. Мама не спала ночами, недокормлена, але завжди посміхалася. Все змінилося, коли пекарню закрили, а її пальці скрутив артрит. Кожен рух приносив їй біль, але роботу знайти вона не могла. Її, знесилену хворобою, ніхто не брав. Я тоді закінчував школу і підробляв у місцевому магазині: прибирав, носив ящики, стояв за касою. Платили продуктами й дріб’язком, але я збирав на її ліки. Знав, як вона радіє моїм успіхам, і намагався вчитися краще за всіх. Закінчивши школу із золотою медаллю, я вступив до престижного університету в Києві. Ми переїхали, сподіваючись на нове життя.
У місті все налагоджувалося. Я підробляв у кафе й на складі, грошей вистачало на їжу й невеликі радощі. Нам дали кімнату в гуртожитку, і я намагався зробити мамине життя яскравішим: водив її до театру, купував сукні, показував місто. Вона посміхалася, але я бачив, як біль у її руках не відпускав. Все було добре, доки я не зустрів її — дівчину, що перевернула моє життя.
Її звали Оксана. Я познайомився з нею на другому курсі. Яскрава, зухвала, з багатої родини, вона здавалася мені недосяжною мрією. Друзі заздрили, що я завоював таку дівчину. Наші стосунки закрутили мене, і незабаром Оксана запропонувала жити разом. Я не був готовий, але вона поставила ультиматум: або разом, або розстаємося. Я погодився. Жити у неї ми не могли — її батьки були проти мене, сина простої пекарки. Залишалася лише наша кімната в гуртожитку.
Я не знайомив Оксану з мамою. Мені було соромно. Моя мати, знеможена роками праці, і мати Оксани — витончена пані з ідеальним манікюром. Я розумів, що вчинок мій підлий, але нічого не міг із собою вдіяти. Я наважився на розмову з мамою, знаючи, що збираюся зробити. Я збирався вигнати її.
— Мамо, я зустрів дівчину. Ми будемо жити разом, — почав я, уникаючи її погляду.
— Сину, я так тобі рада! Коли познайомиш нас? — голос її тремтів від радості.
— Не зараз, мамо. А де ти житимеш?
Вона завагалася. Я бачив, як її обличчя похмурішало.
— Я… повернуся в наше село. Поживу у тітки Марії, — тихо відповіла вона.
— Але ж як довго? І чи безкоштовно? — давив я, хоч знав, що тітка Марія, самотня й сварлива, навряд прийме її.
— Не хвилюйся, сину. Тітці одиноко, їй потрібна компанія. А ти зберігай гроші, добре харчуйся, піклуйся про свою дівчину.
Я бачив біль у її очах, але любов до Оксани затьмарила мене. Я відправив маму в нікуди, знаючи, що в неї немає ні грошей, ні здоров’я. Я ліг спати, а вранці її вже не було. Вона пішла тихо, залишивши записку:
«Андрію, не переймайся за мене. Я й не помітила, як ти виріс. Знаю, тобЯ прочитав ці слова, і серце розривалося, бо тепер я знав — пробачити себе буде неможливо.
