**Щоденник старого Тараса**
Село Заозер’я, занурене в затінку столітніх ялин та берез, поступово згасало. Колись тут кипіло життя, а тепер із сотні подвір’їв залишилося лише два десятки, де доживали вік старці, покинуті світом. У минулі роки Заозер’я було заможним: міцні хати з темного дерева пам’ятали часи, коли місцеві майстри славилися своїми возами й упряжжю. Але з появою машин коняча сила стала непотрібною, і село почало занепадати. Ліс навколо був багатий, але взимку ставав небезпечним — голодні вовки блукали околицями, змушуючи людей тримати зграї собак, чий гавкіт порушував нічну тишу, попереджаючи про лихо.
У п’ятдесяті роки шкіряна справа, яка століттями годувала село, занепала. Заозер’я перетворилося на ферму великого радгоспу. Колишні ремісники стали пастухами та доярками. Старий Тарас Шевченко все життя пропрацював свинарем. З десяти років доглядав за поросятами, а згодом став доглядати племінне стадо, яке гриміло на всю округу. Але в дев’яностих радгосп розкрали, худобу продали, а Тараса, як і інших старих, відправили на пенсію. Молодь подалась у міста, і село спорожніло. Син Тараса продав корів і виїхав з родиною, залишивши батька з хворою дружиною Марією у великій хаті, оточеній порожніми коморами. Життя зупинилося: кухня, старий телевізор і нескінченна тиша.
Але одного разу навесні до Заозер’я завітав старий друг Тараса, Петро Білик, і привіз подарунок — крихітний рудий шерстяний клубочок. «На твоє сімдесятиріччя, Тарасе! Це щеня кавказької вівчарки, породисте, з доброю кров’ю. Стане тобі вірним другом, готовим життя за тебе віддати», — сказав Петро, показуючи фото велетенського пса, прикрашеного медалями. — «Вирости його, і він прославить нашу область на виставках!» Тарас узяв щеня, і воно довійливо притулилося до його грудей. Старий облаштував йому ліжко у коробці, але мале скулило, шукаючи тепла. Марія бурчала: «Притягнув собаку, а тепер пести!» Тарас знайшов стару дитячу пляшечку, налив молока й почав колихати щеня, немов немовля. «Сумують за матір’ю», — пробурмотів він, відмахуючись від дружини.
Щеня росли швидко. Назвали його Гайдамакою — за гордовитий характер. Він визнавав лише Тараса, боявся незнайомих і незабаром перетворився на грізного пса, який розумів господаря з півслова. Через рік маленький клубочок став могутнім захисником, що охороняв двір від курей та гусей, а вночі ліз до Тараса в ліжко, гріючи його ноги.
Але лихо прийшло до Заозер’я. На околиці почали горіти покинуті хати. Старухи занепокоїлися, благаючи Тараса з Гайдамакою обходити село. Так старий став нічним сторожем. Разом із псом вони патрулювали вулички, і пожежі припинилися. Та незабаром у село навалили чужі — кияни, що скуповували пустуючі хати та землі на лузі, де колись паслася худоба. До зими на місці лугу виріс осередок розкішних котеджів, обнесений бетонним парканом. Нові господарі найняли Тараса охороняти їхнє добро.
«Одні тікають із села в місто, інші — із міста в село, — думав Тарас, обходячи оселю з Гайдамакою. — А ми, старі, залишаємося нікому непотрібними». Час ішов, здоров’я Марії погіршувалося. Лікарі призначили дієту та інсулін, але Тарас помітив, як вона потайки їла цукерки, ніби поспішаючи до кінця. У грудні вона тихо померла. На похоронах старухи скаржилися, що Марія пішла без сповіді — церкву в Заозер’ї зруйнували ще минулого століття.
На могилі дружини Тарас поклявся збудувати каплицю. Він збирав гроші, а через півроку вирушив до сусіднього села, де стояла стара каплиця святого Пантелеймона. Повернувшись, він вибрав місце, викопав яму під фундамент і почав будувати. До осені над дерев’яною каплицею здійнявся хрест. Старухи приносили ікони, серед яких була древня ікона святого Миколая, що збереглася в лихі часи. Каплицю освятили на честь Миколая, і вона стала місцем молитви для селян і дачників.
Взимку, перед Водохрещам, Тараса охопив неспокій. Він частіше почав перевіряти каплицю. У святвечір, дрімаючи, він раптом схопився, збуджений тривогою. Хапнувши рушницю, він із Гайдамакою помчав до каплиці. Пес кинувся вперед, а за хвилину ніч розірвали постріли. Тарас, спотикаючись у снігу, добрався до місця. Гайдамака лежав на узбіччі, кров текла з його грудей, фарбуючи сніг. Старий упав на коліна, притискаючи голову пса, і заридав, як дитина. «Гайдамако, мій вірний… За що?» — стогнав він, проклинаючи долю.
Збіглися старухи й дачники. «По собакі плаче, а по Марії так не ридав», — шипіла одна. Раптом почувся крик: «Ікону вкрали! Миколу забрали!» Всі кинулися до каплиці, але Тарас не зрушився. Він гладив Гайдамаку, шепочучи: «Ми стільки пройшли разом… Пам’ятаєш, як ти хлопця з ополонки виДвір наповнився галасом, але Тарас вже знав — Гайдамака не зрадить, і вони разом знайдуть злодія.
