Свято, якого не чекали
У старій квартирі на околиці Києва віяв запах біди, замаскований під святкові клопоти. Ще на сходовому майданчику Оксана почула їдкий дим, а сходами стікали потоки мильної води, ніби хтось затопив увесь під’їзд. Відчинивши двері, вона кинула на тумбу букет із корпоративу, скинула зношені туфлі й натягнула капці, шкодуючи, що не гумові чоботи — підлога була ніби після потопу. З глибини квартири лунав розпачливий котячий крик, змішаний із шипінням, муркотінням і запахом паленої вовни.
— Юрку, що за чортівня?! — гукнула Оксана, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Юрій з’явився миттєво — у одних трусах, босий, з обличчям, пошкрябаним і в сажі, з багровим синцем під оком. На голові красів рушник, зав’язаний, як чалма у султана, що зазнав поразки у бою.
— Оксанко, ти вже вдома? — пробурмотів він, провинито опустивши очі. — Я ж думав, корпоратив, ти ж начальниця, до ночі будеш…
Оксана втомлено плюхнулася на стілець, схрестивши руки.
— Розповідай, лиходію. Що цього разу наробив?
— Сонечко, не хвилюйся, — почав Юрій, але голос йому дрижав.
— Я хвилювалася, коли в дев’яності бандити борги вибивали, — різко перебила Оксана. — Нервувала, коли кризи вдарили, а бізнес ледве не впав. Після цього мені все до лампочки. Доповідай, що тут коїться?
Юрій зідхнув, ніби перед стратою.
— Хотів сюрприз влаштувати. Свято тобі подарувати, незвичайне. Вирішив прибрати, постирати, вечерю зварити. Взяв відгул, сходив на ринок, купив баранини. А потім все пішло шкереберть.
— Баранина? — уточнила Оксана, відчуваючи новий поворот.
— Ні, пральна машинка, — зізнався він. — Я закинув білизну, поставив баранину в духовку, почав прибирати. І раптом кіт…
— Він живий?! — Оксана підскочила, очі спалахнули тривогою.
— Живий, живий! — поспішив Юрій. — Тільки мокрий. Клянуся, коли я вмикав машинку, його там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— Як?! — Оксана стиснула кулаки. — Як кіт міг залізти у закриту пральку?!
— Не знаю, — Юрій розвів руками. — Просочився, мабуть.
Оксана заплющила очі, борючись із бажанням задушити чоловіка.
— Продовжуй, Шерлок. І покажи кота. Хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Е-е, Окс, він там… — Юрій завагався. — До нього треба йти.
— Лапи на місці? — голос Оксани став крижаним.
Юрій потер пошкрябане обличчя.
— Ще як! Тільки тимчасово… нерухомі. З міркувань безпеки.
— Гаразд, далі, — зідхнула Оксана, готуючись до найгіршого.
— Отже, поки кіт… е-е, прасувався, я відчув гарь. Побіг у кухню, відчинив духовку — а там пекло! Пальці обпік, баранина палає. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся зайнялося, дим котить, я гашу. А тут кіт заревів. Дивлюсь — його очі за склом машинки. Розумію, що йому там не до втіхи. Вимикнув пральну, а вона не відчиняється. Кіт реве, плита горить, обличчя болить, волосся тліє. Хапаю лом — і ось, машинка потекла, але кіт вистрибнув. Поки я гасив вогонь, ця тварюка носилася по квартирі, верещала, ніби її ріжуть, розбила вази, подерла шпалери, зірвала штори, розлив вино, що я для вечері приготував. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували кастрацією. Не знаю, котові чи мені. Але все під контролем, не переживай!
Оксана витерла сльози — чи то від сміху, чи то від жаху — й рушила вглиб квартири. Руйнація була епічною: розбиті вази, калюжі води, обшарпані шпалери, сморід паВони разом з Юрком і котом Барсиком почали рятувати квартиру, сміючись через сльози, бо життя — то завжди такий халепний, але дуже рідний хаос.
