В родині не повинно бути таємниць. Особливо таких, що не мають жодного сенсу. Але мій чоловік роками брехав мені — холоднокровно, впевнено, наче йшлося про щоденні дрібниці. Він стверджував, що на корпоративи в їхній компанії дружин не беруть. Мовляв, такий порядок. Я вірила. Та й не наполягала. Ніколи не полюбляла галасливі вечірки, а після народження сина взагалі замкнулася у домашніх турботах.
Але правда виплила несподівано. І вона не просто завдала болю — вона зробила мене чужою у власному шлюбі.
Ми з Дмитром одружені всього п’ять років. Майже одразу після весілля я завагітніла, синові зараз чотири. Роки промайнули швидко — під пелюшками, недосипанням, черговими лікарняними. Я повернулася на роботу, як тільки змогла. Допомагали бабусі, з грошима стало легше. Я намагаюся приходити додому раніше, бути поряд. А ось Дмитро… Він все частіше затримується, іноді повертається лише вранці, сонний, із затьмареним поглядом. Каже — «завал» на роботі.
Три роки назад він влаштувався у солідну фірму. Хороша посада, зарплатня вдвічі вища. Він став спокійнішим, зникли скарги на начальство, на колег. Та одна річ мене дратувала: він ні разу не запросив мене на корпоратив. Ні на виїзд за місто, ні на новорічне свято. Постійно повторював: «У нас не прийнято. Без дружин. Нічого особистого».
Я вірила. Хотіла вірити. Адже якби він хотів щось приховати — взагалі б не пояснював. А так — наче чесно попередив. Та й не до розваг було. Подруги — хто заміжня, хто ні — живуть своїм життям. Спілкування зійшло нанівець. Я втомилася. Вражень нуль. Вихідні — це пральна, кухня, садочок, поліклініка.
А потім у аптеці я зустріла однокласницю — Соломію. Побалакали, зайшли у кафе, розговорилися. Виявилося, її чоловік працює в тій самій фірмі, що й мій Дмитро. Ми навіть посміялися — який маленький світ. Я запропонувала зустрітися в п’ятницю.
— Не вийде, — сказала вона. — У нас корпоратив із чоловіком.
Я перепитала: «Ти що, йдеш?» А вона здивувалася: «Ну так, а що? Там завжди можна прийти удвох».
І мені стало так холодно всередині. Я вдала, що знаю про це, пожартувала, пробурчала щось про справи, але в душі все перевернулося. Виходить, він просто брехав. Усі ці роки. Я йшла додому, не відчуваючи під собою землі. Не через сам корпоратив. А через брехню. Через відчуття, що я — ганьба. Що мене соромно показати.
Ввечері за вечерею я, намагаючись тримати голос рівним, завела розмову:
— Уявляєш, Соломія йде на корпоратив із чоловіком. Каже, у вас це нормально.
Він завмер. Подивився на мене якось іскоса. Потім почав наливати собі чай, теребити серветку, відводити очі.
— Ну… це для новачків. Їм не відмовляють. А ми з колегами давно знайомі.
— Але ти й раніше не запрошував. Три роки — не новачок.
Він зітхнув, кинув погляд убік і випалив:
— Я просто хотів відпочити. Без пари. Без цих «сімейних» розмов. Без того, що чоловік сидить тверезий, а дружина його контролює. Я втомлююся. Хочу розслабитися.
Мене ніби вдарило. Значить, я — завада. Значить, з іншими він може бути собою, а зі мною — ні. Я некрасива? Нерозумна? Не вмію підтримати розмову? Чи він просто вважає, що я зіпсую його «веселощі»?
Краще б він промовчав. Брехня боляча, але й правда, сказана через роки, — це як плювок у душу. Я не влаштовувала сцен. Просто вирішила — більше не запрошувати його на свій корпоратив. У нас через тиждень вечірка. І я піду сама. Вдягнуся гарно. Сміятимусь, говоритиму, танцюватиму.
Може, це й не ідеальний вихід. Але нехай зрозуміє: так, як він вчинив, із дружиною не поводяться. Ні з тією, що в сукні на корпоративі, ні з тією, що вдома з температурою у дитини. Ми ж не вороги. Але зараз я відчуваю себе чужою. А чужи́х — не запрошують.
