“Це ж не готель!” — чоловіків брат оселився у нас, а я не можу його вижити
Два роки тому ми з чоловіком нарешті переїхали до своєї квартири. Невеликої, але своєї. Правда, вона належала його родині, а до нас довгі роки у ній жив його старший брат — Тарас. Сказати, що я була в захваті від цього факту — значило б збрехати. Але розуміла: родина — це важливо, треба поважати. Намагалася прийняти, не лізти у відносини, бути “розуміючою”.
Але в Тараса було одне “але” — він дратував мене від самого початку. Тридцять п’ять років, а чоловік ні дня нормально не пропрацював, сидів на шиї у матері та поводився так, ніби всі йому щось винні. Розумничав, повчав, ліпив із себе філософа. А сам — ледар, таких ще пошукати.
Коли ми заїхали, Тараса в квартирі не було — він поїхав до Львова, де нібито “навчався” і хотів залишитися жити. Свекруха дозволила нам робити з квартирою що завгодно: ремонт, меблі — все на наш розсуд. Вона й сама казала, що Тарас туди більше не повернеться. Та й чесно — жити там було неможливо. Це навіть не житло, а якась вовча яма: сира, прокурена, у пилюці та плямах.
Шпалери брудно-коричневого кольору, стеля в розводах, диван з пружинами, що вилазять назовні. Відчуття, ніби тут жили не люди, а… ну, не знаю хто. У кожній щілині — сміття, запах — як у старій курилці. Ми з чоловіком цілий день виносили пакети з непотребом, потім кілька тижнів спали на матраці та їли на коробках. Зате потім — нові меблі, світлі стіни, затишок, тепло. Квартира заграла, стала справжнім домом.
І ми два роки жили спокійно. Без зайвих гостей, без голосних скандалів. Я вже починала забувати, хто такий Тарас. Але одного разу свекруха подзвонила — тремтячим голосом, майже шепотом: “Тарас повертається. У нього там не склалося”.
Чоловік тоді відреагував спокійно. Мовляв, брату не пощастило — буває. Але через кілька днів свекруха перетелефонувала: “Він не до мене поїде, а до вас. Я пропонувала, він відмовився. У мене село, а йому, бачте, у місто треба”. У її голосі відчувалася втома. Вона розуміла, що ставить нас у незручне становище, але, мабуть, іншого виходу не було.
Тарас приїхав. З валізою, з цигарками, зі звичками. У нас дітей поки немає, місця небагато, але кухню віддали під його розкладачку. Я тоді думала, що він на тиждень-другий. Помилилася. Він влаштувався “надовго”.
І почалося. Брудні тарілки у мийці. Сліди від взуття — скрізь, навіть на килимі біля ліжка. Попільничка на кухні — повна. Вікно не відкриєш — прокурено так, ніби в підвалі. І головне — цей тон: “Навіщо ти стільки м’яса купуєш? Треба економити”. “Ти неправильно полиці миєш”. “Пральний порошок — дорогий, навіщо він тобі”.
Він, який ніколи не працював, тепер мене вчить, як жити. А я терплю. Чоловіка викликають у відрядження — на три місяці. А мене залишають з цим… сусідом.
Я намагалася пояснити чоловікові. Говорила, що мені важко, що я не хочу жити під одним дахом із чужим чоловіком, який навіть “дякую” не скаже за вечерю. Але він лише зітхає: “Це ж брат. Він зараз у скруті. Потерпи”.
А я вже не можу. Це мій дім. Це моє повітря, мій простір. Я прибираю, готую, слідкую за порядком. А він просто живе — ніби так і треба. Не хочу виглядати істеричкою перед чоловіком. Але я — не домробітниця і не господиня хостелу. У нас не комуналка.
Що мені робити? Мовчки терпіти бруд, цигарки, повчання? Чи наполягати на своєму і ризикувати сімейним спокоєм? Мені страшно, що намагаючись зберегти мир у домі, я втрачу саму себе…
