Сьогоднішній запис: Свято, яке не чекали
У старій квартирі на околиці Львова повітря було насичене ароматом хаосу, замаскованого під святкові приготування. Ще на сходах Оксана відчула різкий запах диму, а сходи були мокрі, ніби хтось затопив увесь під’їзд. Відчинивши двері, вона кинула на тумбу букет з корпоративу, скинула зношені туфлі й натягнула капці, шкодуючи, що не взяла гумові чоботи — підлога була немов після повені. З глибини квартири лунав розпачливий котячий віск, змішаний з шипінням, урчанням і запахом палення.
— Тарасе, що тут коїться?! — вигукнула Оксана, відчуваючи, як серце стискається від поганого передчуття.
Тарас з’явився миттєво — у одних трусах, босий, з обличчям, забризканим сажею й подряпаним, з багровим синяком під оком. На голові в нього було рушник, зав’язаний, як очіпок у козака, який повернувся у хату після бурхливої ночі.
— Оксанко, ти вже вдома? — пробурмотів він, винувато опустивши очі. — Я думав, корпоратив, ти ж начальниця, допізна будеш…
Оксана втомлено плюхнула на стілець, схрестивши руки.
— Розповідай, лиха доля. Що цього разу наробив?
— Сонце, не хвилюйся, — почав Тарас, але голос йому тремтів.
— Я хвилювалася, коли в дев’яностих бандити борги вибивали, — різко перебила Оксана. — Нервувала, коли кризи вдарили, а бізнес ледь не впав. Після цього мені вже все одно. Звітуй, що тут коїться?
Тарас зітхнув, ніби перед стратою.
— Хотів зробити сюрприз. Святкування тобі подарувати, незвичайне. Вирішив приборкати, постирати, вечерю приготувати. Взяв відгул, сходив на ринок, купив ягнятини. А потім все пішло шкереберть.
— Ягнятина? — уточнила Оксана, відчуваючи новий поворот подій.
— Ні, пралька, — зізнався він. — Я завантажив білизну, поставив ягнятину в духовку, почав прибирати. І раптом кіт…
— Він живий? — Оксана схопилася, очі спалахнули тривогою.
— Живий, живий! — поспішив Тарас. — Тільки мокрий. Клянуся, коли я вмикав машинку, його там не було! А потім він… ну, опинився всередині.
— Як?! — Оксана стиснула кулаки. — Як кіт міг залізти у закриту пральку?!
— Не знаю, — Тарас розвів руками. — Просочився, мабуть.
Оксана заплющила очі, борючись з бажанням задушити чоловіка.
— Продовжуй, детективе. І покажи кота. Хочу переконатися, що з ним усе гаразд.
— Е-е, Окс, він там… — Тарас завагався. — До нього треба йти.
— Лапи на місці? — голос Оксани став крижаним.
Тарас потер подряпане обличчя.
— Так! Тільки тимчасово… нерухомі. Для безпеки.
— Гаразд, далі, — видихнула Оксана, готуючись до найгіршого.
— Коротше, поки кіт… е-е, мився, я відчув запах палення. Побіг у кухню, відчинив духовку — а там пекло! Пальці обпік, ягнятина горить. Плеснув олії, а воно як вибухне! Волосся зайнялося, дим валить, я гашу. А тут кіт заверещав. Дивлюся — його очі за склом пральної машинки. Розумію, що йому там не дуже. Вимкнув машинку, а вона не відчиняється. Кіт репетує, плита палає, обличчя болить, волосся тліє. Схопив монтіровку — от і потекла машинка, але кіт вистрибнув. Поки я гасив вогонь, ця твар метушилася по квартирі, верещала, як різана, побила вази, здерла шпалери, зірвала штори, розлила вино, яке я для вечері приготував. Сусіди знизу стукали по батареї, погрожували кастрацією. Не знаю, коту чи мені. Але все під контролем, не хвилюйся!
Оксана витерла сльози — чи то від сміху, чи то від жаху — і пішла в кімнату. Руйнування були епічними: розбиті вази, калюжі води, зірвані шпалери, сморід палення. На батареї, прив’язаний за всі лапи, висів кіт Барсик, з мордою, замотаною у старий шарф. Живий, але в шоці. Оксана подивилася на чоловіка, і її погляд був холодним.
— Пояснюй, — вимовила вона.
— Розумієш, він не хотів сидіти спокійно, — залепетів Тарас. — Мокрий був, боявся, що не висохне до твого приходу. Викрутитись не дав, довелося прив’язати. А морду замотав, щоб не верещав — сусіди вже грозилися поліцією та знах— Розумію, — сказала Оксана, обіймаючи Барсика, — але наступного разу просто купи торт і замов клінінг.
