Коли свекруха дізналась, що ми збираємося купувати квартиру, вона відвела сина на розмову. Те, що сталося далі, вразило мене до глибини душі.
Ми з чоловіком довго відкладали на власне житло. Я працювала в стабільній міжнародній компанії, заробляла вдвічі більше за нього, але в сім’ї у нас усе було спільно — один бюджет, спільні цілі. Мрія про власну квартиру об’єднувала нас, і здавалося, ніщо не може стати на заваді. Поки про це не дізналася його родина.
У мого чоловіка четверо сестер. У цій сім’ї чоловік — не просто брат, а опора, спонсор і розв’язувач усіх проблем. Він з юності допомагав кожній — то оплатити навчання, то купити телефон, то просто «позичити до зарплати», яка ніколи не поверталася. Я все це бачила, мовчала, терпіла. Розуміла — рідні, треба допомагати. І сама інси надсилала гроші батькам. Але саме через цю «допомогу» наш шлях до власної квартири затягнувся майже на три роки.
Нарешті, коли необхідна сума була зібрана, ми почали шукати житло. Здебільшого це робила я — у чоловіка було багато роботи, додому він повертався пізно. Я навіть раділа, що можу все організувати, вибрати найкращий варіант, адже прагнула зробити якнайкраще для нас обох.
Одного раз його мати запросила нас на свято — молодша дочка закінчувала школу. Ми приїхали, повечеряли, і під час застілля свекруха раптом завела розмову:
— Скоро, сподіваюся, мій синочок переїде у свою квартиру… Втомилась я по гостях їздити, — сказала вона, посміхаючись.
І тут мій чоловік із гордістю повідомив, що ми вже вибираємо житло, і що саме я займаюся пошуком.
Ви б бачили, як за мить змінився її вираз обличчя. Від щирої посмішки не лишилося й сліда. Вона кинула на мене важкий погляд і леденим тоном заявила:
— Це, звісно, добре… Але тобі б, сину, зі мною радитися. Я життя прожила, я краще знаю. Ти що, дружині навмання довірив таку справу?
А старша сестра підтримала її:
— Оце так. Ця твоя дружина — егоїстка. Тільки про себе думає. Ані копійки нікому з нас не допомогла. Їй квартира важливіша за родину!
Я ледве не поперхнулася від такої нахабності. Хотілося викричати все, що думаю: якщо їм так потрібні гроші, нехай ідуть і заробляють. Але стрималася. Просто продовжила їсти, мовчки, не вступаючи у суперечку. Була занадто шокована. Не очікувала такого удару за святковим столом.
А потім свекруха встала, схопила сина за руку і відвела на кухню. «Треба поговорити», — кинула на ходу. А за столом середня сестра чоловіка раптом заявила:
— Ми з братиком будемо жити в його новій квартирі. У нас буде своя кімната.
У мене навіть у скронях застукало. Я вже не стримувалася, просто встала і пішла у коридор. Збирати речі не довелося — ми поїхали додому на таксі.
Ввечері я намагалася поговорити з чоловіком. Але він був якимось чужим. Сидів мовчки, а потім раптом сказав:
— Нам треба розлучитися.
— Що?
— Так буде добре. Я маю подумати про родину… свою родину.
Наступного дня він зібрав речі й пішов. Через два тижні подзвонив і вимагав, щоб я перевела йому «його половину» наших заощаджень. Я переказала. Без істерик. Без принижень. Без сліз. Просто поставила крапку.
За кілька місяців я купила квартиру. На своє ім’я. За свої гроші. Так, було важко, довелося рахувати кожну гривню, від чогось відмовитися, але я впоралася. Він, як мені розповіли згодом, залишився жити у матері. Сестри, звичайно ж, швидко розібрали його «частки»: одну позичили, другу випросили, третю вимагали. Від мрії про власну квартиру в нього не лишилося навіть тіні.
Але це вже не моя історія. Моя історія — це урок. Про те, що якщо чоловік не вміє відокремитися від своєї родини, він так і не стане твоїм. Що якщо він дозволяє іншим керувати вашими спільними рішеннями — це вже не сім’я. І що ніякі гроші, ніякі компроміси не врятують союз, де ти одна будуєш, а інші — руйнують.
