Мені п’ятдесят шість, і я щаслива саме в тому стані, у якому зараз. Після розлучення з чоловіком я зрозуміла: моя гармонія — найцінніше. Останнім часом я живу з чоловіком, з яким нам добре разом, але розписуватися не стали — не хочемо заплутуватися у спадкових справах. Мешкаємо в його будиночку за містом, а моя київська квартира залишилася за мною. Вона затишна, з моїм улюбленим диваном, збіркою рецептів та ароматом кави зранку. Іноді я повертаюся туди, коли потрібно бути в місті через роботу. Але більшість часу проводжу на природі, серед тиші.
У мене є син — Тарас, 23 роки. Він живе в моїй квартирі. Я не беру з нього оренди, сама оплачую комуналку — не хочу завантажувати його, поки встає на ноги. Працює, намагається. Але, як виявилося, мої сподівання — це одне, а його поведінка — зовсім інше.
Цієї весни я майже не приїжджала до Києва. Працювала віддалено, зустрічалася з клієнтами онлайн. Було чудово. А потім раптом викликали в офіс — треба було терміново підписати документи. Я не попередила сина про приїзд — подумала, що просто заночую, вранці все оформлю та повернуся назад у село.
Але коли я відкрила двері своєї квартири, мене зустріло… незнайоме обличчя. Дівчина в моєму халаті, з рушником на волоссі, тільки-но вийшла з душу. Ми витріщилися одна на одну в повному шоці.
— Ти хто і що робиш у моїй квартирі? — запитала я, намагаючись не завити.
Вона запнулася, почала щось недоладно бурмотіти про Тараса, про те, що він “дозволив”. Виявилося, мій син привів свою дівчину жити до мене, поки я “і так на селі”. Навіть не запитав. Вирішив, що якщо мами немає, то можна влаштовувати тут власну ідилію.
А всюди мої речі. Мій одяг, документи, книги, косметика. І нікого це не бентежило. Дівчина почувалася господинею: сушила волосся феном, грюкала каструлями, виймала щось із холодильника, навіть чаю не запропонувала. Я стояла в коридорі й дивилася на це з відчуттям, ніби мене виштовхнули з власного життя.
Посіла на кухні й вирішила дочекатися Тараса.
Коли він прийшов, я не влаштувала скандалу. Просто сказала:
— Сину, не буду читати нотацій. Але знай: ніяких невісток у моєму домі не буде. Хочеш будувати сім’ю? Радісно. Але роби це на своїй території. Збирай речі й виселяйся. Де будете жити — то вже не моя турбота.
Він спробував заперечити:
— Мам, ти ж не живеш тут! Ти ж сама казала, що квартира буде наша — моя й Мар’янки!
— Після моєї смерті — буде, — відповіла я. — А поки я жива — це мій дім. Хочу мати можливість зайти сюди, якщо захочу, без несподіваних зустрічей. І вже точно не збираюся підлаштовуватися під чиїсь стосунки.
Тарас пішов. З дівчиною. Зняли квартиру. Ображений. Не дзвонить. Кажуть, та тепер обурюється, що в мене “складний характер” і що я “зруйнувала їхній затишок”. А мені смішно. Я ніколи не жила зі свекрухою і не збираюся бути тією, у кого в домі розпоряджається чужа жінка.
Так, я люблю сина. Але любов — не безмежне терпіння. Мій дім — моя фортеця. Я занадто довго йшла до цього, занадто багато пережила, щоб тепер віддавати останній куточок тим, хто вважає, що йому “належить”.
Нехай вчаться жити самостійно. Нехай платять оренду, вчаться розплановувати бюджет, мити посуд, прати й оплачувати рахунки. Ось це й є доросле життя. А я… я хочу тиші, хочу приходити додому й знати, що не доведеться ділити ванну кімнату з чиїмось білизною або чути, як на моїй кухні мене обговорюють за спиною.
Мені не соромно, що я обратила себе. Я заслужила право жити спокійно. І не хочу в своєму домі ні невісток, ні зятьів.
