«Це не готель!» — брат чоловіка оселився в нас, а я не можу його вигнати
Два роки тому ми з чоловіком нарешті переїхали у свою квартиру. Невелику, але свою. Правда, належала вона його родині, а до нас багато років у ній жив його старший брат — Тарас. Сказати, що я була в захваті від цього факту — брехня. Але розуміла: родина — це важливо, треба поважати. Намагалася прийняти, не лізти у відносини, бути «розуміючою».
Але Тарас мав одну особливість — він дратував мене від самого початку. Тридцять п’ять років, а людина жодного дня нормально не працювала, сиділа на шиї у матері й поводилася так, ніби всі йому щось винен. Розумничав, повчав, зображав із себе філософа. А сам — ледар, якого ще пошукати.
Коли ми заселилися, Тараса в квартирі не було — він поїхав до Львова, де нібито «навчався» і хотів залишитися жити. Свекруха дозволила нам робити з квартирою що завгодно: ремонт, меблі — все на наш розсуд. Вона сама казала, що Тарас туди більше не повернеться. Та й, чесно кажучи, жити там було неможливо. То навіть не житло було, а якась зім’ята бур’яном нора, прокурена, у пилюці та плямах.
Шпалери брудно-бурштинового кольору, стеля в плямах, диван з пружинами, що вилазили назовні. Відчуття, що тут жили не люди, а… ну, не знаю хто. У кожній щілині — сміття, запах — як у старої курилки. Ми з чоловіком цілий день виносили мішки з мотлохом, потім кілька тижнів спали на матраці та їли на коробках. Зате потім — нові меблі, світлі стіни, затишок, тепло. Квартира заграла, стала справжнім домом.
І ми два роки жили спокійно. Без зайвих гостей, без голосних скандалів. Я вже почала забувати, хто такий Тарас. Але одного дня свекруха подзвонила — тремтячим голосом, ледь не шепотом: «Тарас повертається. Там у нього все не склалося».
Чоловік тоді відреагував спокійно. Мовляв, брату не пощастило — буває. Але через кілька днів свекруха перезвонила: «Він не до мене поїде, а до вас. Я пропонувала, він відмовився. У мене село, а йому, бачте, у місто треба». У її голосі була втома. Вона розуміла, що робить незручно, але, мабуть, іншого виходу не було.
Тарас приїхав. Із сумкою, з цигарками, зі звичками. У нас дітей поки нема, місця небагато, але кухню віддали під його розкладачку. Я тоді думала, що він на тиждень-другий. Помилилася. Він влаштувався «надовго».
І почалося. Брудні тарілки в мийці. Сліди від взуття — скрізь, навіть на килимку біля ліжка. Попільничка на кухні — повна. Вікна не відкриєш — прокурено так, ніби в підвалі. І найголовніше — цей тон: «Нащо ти стільки м’яса купуєш? Треба заощаджувати». «Ти неправильно полиці миєш». «Пральний порошок — дорогий, нащо він тобі?»
Він, який ніколи не працював, тепер повчає мене, як жити. А я терплю. Чоловіка викликають у відрядження — на три місяці. А мене залишають з цим… сусідом.
Я намагалася пояснити чоловікові. Говорила, що мені важко, що я не хочу жити під одним дахом із чужим чоловіком, який навіть дяку не скаже за вечерю. Але він лише зітхає: «Це ж брат. У нього зараз складна ситуація. Потерпи».
А я вже не можу. Це мій дім. Це моє повітря, мій простір. Я прибираю, готую, стежу за порядком. А він просто живе — ніби так і має бути. Я не хочу виглядати істеричкою перед чоловіком. Але я — не домробітниця і не господиня хостелу. У нас не комуналка.
Що мені робити? Мовчки терпіти бруд, цигарки, повчання? Чи наполягати на своєму і ризикувати сімейним спокоєм? Мені страшно, що, намагаючись зберегти мир у домі, я втрачу саму себе…
