Я довго вагалася, як розпочати цю історію, і щоразу в голові виникали лише два слова: зухвалість і мовчазна згода. Перше — від свекрухи, друге — від чоловіка. А між ними — я. Жінка, яка намагалася бути доброю, тактовною, вихованою. Поки одного дня не зрозуміла: якщо далі мовчати, від «нашого» дому залишиться лише порожня шкатулка.
Я не розумію, як можна просто увійти до чужого дому й забрати чуже — ніби тобі тут усе належить. Моя свекруха робила саме так. І все заради… своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало м’ясо, з печі — цілий казанок вареників, а одного разу вона забрала навіть мій новий випрямляч для волосся. Я його навіть не встигла використати — просто взяла. Бо, як виявилося згодом, «у Софійки хвилясті кучері, а ти ж усе одно вдома сидиш».
Я терпіла. Стискала зуби. Пояснювала чоловікові. Він розводив руками. Казав: «Та це ж мама, вона без лихого наміру. Купимо нове».
Але останньою краплею став день перед нашою п’ятою річницею весілля. Ми з чоловіком хотіли відсвяткувати його особливо — сходити до ресторану, як у старі добрі часи. Я заздалегідь підібрала сукню. Залишалося лише купити підходячі черевики. І я купила. Красиві, дорогі, такі, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила їх у коробці у спальні — хотіла вдягнути в день свята.
Та все пішло не за планом.
Того дня я затрималася на роботі й попросила чоловіка забрати доньку з садка. Він погодився. Але згодом виявилося, що в нього теж знайшлися термінові справи, і він подзвонив матері. Віддав їй ключі від квартири, щоб вона забрала Софійку й посиділа з нею у нас.
Коли я повернулася додому, першою увійшла до спальні. І завмерла. Коробки з черевиками не було.
— Марко, де мої нові черевики? — запитала я, вже передчуваючи відповідь.
— А звідки мені знати? — знизав плечима він.
— Тут була твоя мати?
— Так, вона забрала Софійку, посиділа трохи й пішла.
— А ключі? — я намагалася говорити спокійно.
— Я їй віддав. Ну а що було робити?
Я взяла телефон, набрала її номер. Вона зняла трубку з першого гудка.
— Добрий вечір, — почала я стримано. — Впевнена, ви знаєте, чому я дзвоню.
— Ні, не знаю, — без жодного смутку відповіла свекруха.
— Де мої нові черевики?
— Я віддала їх Софійці. У тебе й так забагато взуття. А в неї якраз на випускний нічого вдягнути.
Після цих слів вона просто… поклала трубку. Без сорому. Без вибачень. Просто клац — і сигнали.
Чоловік, як завжди, промовив: «Купимо тобі інші, ну чого ти так? Це ж мама».
Я підвелась. Взяла його під руку. Повела до торгового центру. І там, стоячи перед вітриною, вибрала саме ті, які місяцями бачила лише в інтернеті — черевики, від ціни на які в нього, здавалося, мало серце не зупинилося.
— Наталю, це ж половина моєї зарплати! — видихнув він, побачивши цінник.
— Ти сказав — купимо. Значить, купимо, — відповіла я рівно.
Він купив. Підписався, так би мовити, на ціну мовчазної згоди.
Та на цьому історія не закінчилася. Вже по дорозі додому чоловік отримав повідомлення від матері:
«Сьогодні заїду. У мене пакети із зеленню, у морозилці місця немає. Покладу у вас, заберу через місяць-другий.»
Я бачила, як він дивиться у екран. Як стискає губи. А потім, вперше за увесь час, набрав номер і твердо сказав:
— Мамо, ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Бо твоя остання «ввічлива» допомога коштувала нам надто дорого.
Він поклав трубку. А я подивилася на нього й уперше за довгий час відчула, що у нас справді одна сім’я. Де двері відчиняються не для тих, хто краде, а для тих, хто поважає.
