**Щоденник**
Це був звичайний вечір. Я ледве вклала донечку спати, нарешті присіла на хвилину, налила собі холодного чаю. За день не встигла ні поїсти, ні перевести духу. Малюк — це не просто дитина. Це цілий всесвіт, який вимагає тебе цілком: кожну твою клітинку, кожен нерв, кожну мить сну. Відколи мій чоловік пішов — просто одного дня зібрав речі та зник — я жила, як у тумані. Сльози в подушку по ночах, рахунки, які не на що сплатити, вічне почуття тривоги та самотності. Але була вона. Моя дочка. Крихітна істота, за яку я чіплялася кожного дня.
Раптом — стук у двері. Різкий, настирливий. Відчинила, і на порозі стояла свекруха. Я навіть не відразу впізнала її — за весь час після того, як чоловік пішов, вона жодного разу не дала про себе знати. Ні дзвінка, ні слова підтримки, ні інтересу до онуки. А тепер — стоїть, немов нічого й не сталось.
Я мовчазно впустила її. Сіли. У кімнаті зависло напруження, немов повітря стало густішим. Вона дивилася на мене, примружившись, як лікар на безнадійного пацієнта. І раптом заговорила.
— Знаю, тобі зараз важко, — почала вона. — Ти залишилася сама, без чоловіка, без грошей, з немовлям на руках. Але я прийшла з… пропозицією. Швидше — з рішенням. Із тим, що треба зробити.
Слова ніби вдарили в підлогу. Не «як допомогти», не «чим тобі допомогти», а що ти маєш зробити. Мене пронизала тривога.
— Віддай нам дитину, — сказала вона. — Ми з чоловіком виховаємо. У тебе ще все попереду, молода, заведеш нову сім’ю, знайдеш нормального чоловіка. Почнеш життя спочатку. А дівчинка — ми про неї подбаємо.
Я завмерла. Здалося, що ось-ось зомлію.
— Що… що ви казали? — ледве видихнула я.
— Ти не справляєшся, це ж очевидно. Дитині потрібен стабільний дім, дорослі, які зможуть дати їй усе. А ти що? Ні грошей, ні стабільності, ні перспектив. Хочеш далі мучитися? А дівчинка страждатиме. Ти їй не робиш послуги, чіпляючись за неї.
У вухах задзвеніло. Я притиснула руки до живота, немов хотіла захиститися. Це не була турбота. Це був ультиматум, пропозиція забрати в мене дочку — і подати це як милосердя.
— Ви хочете, щоб я… відмовилася від власної дитини? — вимовила я, відчуваючи, як підступає нудота.
— Так. Це буде правильно. Вона отримає те, чого ти не зможеш їй дати. А ти… звільнишся.
Я пам’ятаю, як підвелася. Як задрижали коліна. Як підняла на неї очі — на жінку, яка тримала мого чоловіка в їжакових рукавицях все життя, яка маніпулювала, докоряла, ламала волю, а тепер вирішила зламати ще й мою.
— Ідіть. Зараз же, — сказала я спокійно. Хоча всередині все горіло.
— Подумай, — додала вона. — Поки не пізно.
— ГЕТЬ! — голос урвався.
Вона пішла. А я зачинила за нею двері, обізвалася об стіну й довго сиділа на підлогу, обіймаючи сплячу дитину. Серце калатало так, ніби я пробігла марафон. Я гладила крихітні пальчики й шепотіла:
— Нікому. Нікому тебе не віддам.
Тієї ночі я не зімкнула очей. Я думала про те, як легко деякі люди відбирають те, що тТієї ночі я дала собі обіцянку — ніколи не здаватися, бо моя любов до неї сильніша за всі випробування.
