«Продай батьківську квартиру — інакше я піду»: як чоловік поставив мене перед вибором між минулим і шлюбом
Ніколи не думала, що людина, з якою ділиш дах і хліб, може раптом стати чужою. Що той, хто клявся бути опорою, одного дня притисне тебе до стіни так, що навіть дихати стане страшно. Але саме це зараз відбувається в моєму житті. Мене звуть Оксана, мені тридцять вісім, і я стою перед жорстоким ультиматумом від чоловіка, який колись здавався найнадійнішою людиною на світі.
З Дмитром ми одружилися шість років тому. Він уже був розлучений, мав двоє дітей від першого шлюбу. І я з самого початку знала, що входжу в непросту історію. Але мене це не лякало. Я щиро прийняла його дітей, старалася бути для них доброю та уважною. Він допомагав їм матеріально, і я ніколи не заперечувала. Розуміла, що в нього є обов’язки, і не хотіла ставати між ним та дітьми.
Ми жили в орендованій квартирі у Львові, обидва працювали, але з грошима завжди було туго. Я була бухгалтеркою, а він — майстром на автосервісі. У якийсь момент ситуація стала критичною: кредити, затримки з оплатою, безкінечна економія на всьому. Я мріяла про власних дітей, але довгоочікувана вагітність так і не наставала. Після тридцяти п’яти ми почали обстеження. Лікарі винесли жорстокий вердикт: безпліддя. Мені було важко, але я намагалася триматися.
Тоді Дмитро запропонував переїхати до його батьків у село під Тернополем. Мовляв, і їм потрібна допомога по господарству, і ми хоч трохи заощадимо. Я вагалася, але погодилася. Все ж краще, ніж рахувати копійки до зарплати. Ми переїхали до старенького, але просторого будинку його батьків. Там було тихо, свіже повітря, свої овочі та кури — але з першого дня я відчувала себе чужою. Свекруха мене не приймала, ніби я їм нав’язалася. Кожен мій крок обговорювався, кожен жест — критикувався.
Все змінилося, коли рік тому помер мій батько. Ми з мамою втратили найріднішого чоловіка. Він залишив мені у спадок свою квартиру у Рівному. Простора двокімнатна у хорошому районі. Коли документи оформили, я вперше за довгий час відчула, що в мене знов є опора. Я запропонувала Дмитру переїхати туди. Сказала: «Це шанс почати все з нуля. Жити окремо, будувати своє». Але він відрізав:
— Я не кину батьків. Вони на мене розраховують.
Спочатку я сприйняла це спокійно. Але через місяць він випалив таке, що у мене під ногами земля захиталася:
— Треба продати квартиру. Гроші витратимо на капітальний ремонт будинку батьків. Відразу перекриємо дах, зробимо ванну, утеплимо фасад. Все одно ми тут живемо.
Я не вірила своїм вухам.
— Дмитре, це ж квартира мого батька! Це його праця, його пам’ять. Як ти це собі уявляєш?
— А як інакше? Ти хочеш дітей, а в нас навіть нормальних умов немає. Ти що, будеш тримати цю квартиру пусткою, поки ми живемо у сирому будинку з тріснутою стелею?
Я пояснювала, що не можу просто так позбутися того, що мені залишив батько. Що це не просто квадратні метри — це його любов, його турбота. Дмитро спочатку мовчав, потім почав наполягати. Кожен день ставав жорсткішим. Вже не пропонував — вимагав. А потім сказав:
— Або ти продаєш цю квартиру, або я йду.
Мене ніби паралізувало. Він поставив мені ультиматум. Шантажував. Ламав мою пам’ять, мої почуття, моє минуле. Все заради того, щоб вкласти гроші в будинок його батьків — не наш. Не в наше майбутнє. А в те життя, де мене й так ніхто по-справжньому не чекав.
Тепер я блукаю по кімнаті й не знаю, як дихати. Моя мати у сльозах. Вона каже, що батько ніколи не допустив би такого. Що ми з ним жили душа в душу, а квартира — це його останнє «я поряд». А я? Я роздираюся. У голові — плутанина. Серце болить, бо я все ще люблю Дмитра. Але він дивиться на мене, як на банківський рахунок, який пора зняти.
Я не знаю, що робити. Продати — зрадити. Не продати — залишитися самій? Але ж людина, яка ставить ультиматиуми, вже сама по собі зрада. Хіба можна жити, коли любов вимірюється квадратними метрами та кошторисом на ремонт?
Зараз я в глухому куті. Вперше в житті не знаю, що робити. Але точно знаю одне — я більше не готова жертвувати собою заради чиєїсь вигоди. Навіть якщо ця «чужа» людина — мій чоловік.
