«Ти мусиш допомагати — адже ти жінка, а не чужа!» — це пролунало за тиждень до нашої річниці…
Червневий ранок починався спокійно. На просторих сходах їхньої київської квартири Наталка повільно готувала каву, коли запах розлився по всій кухні. Вона любила ці миті тиші — перед тим, як світ починав вимагати від неї більше, ніж вона могла дати.
Ігор, її чоловік, з’явився на порозі, завжди зібраний, з відтінком втоми в очах. Кинув коротке «Доброго ранку», притягнув до себе чашку й ковтнув, перш ніж сказати:
— Мама просила дізнатися, чи зможеш відвезти її до лікаря завтра вранці.
Наталка завмерла. Завтра мала бути презентація, над якою вона працювала два тижні. Пропустити — означало втратити шанс на підвищення.
— Ігорю, ти ж знаєш, це неможливо…
— Та ж мама, — перебив він з докором у голосі. — Ти ж дружина, а не чужа тітка. Родичам треба допомагати.
Спочатку — прохання свекрухи. Потім — дзвінок від Софії, сестри Ігоря. Їй, бач, потрібен був «відпочинок» від дітей саме тоді, коли Наталка планувала поїхати до своїх батьків, яких не бачила вже місяць.
— Ну будь ласка, — вимовила Софія з дитячою настійливістю. — Ти ж добра. До своїх батьків і пізніше заїдеш.
Наталка знову поступилася. І знову не почула «дякую».
Через тиждень зателефонував Василь Іванович, свекор:
— Наталко, машина моя зламалася. Не могла б ти свою позичити на пару тижнів?
— Але як я до роботи їздитиму? У мене зустрічі в іншому кінці міста…
— На метро доїдеш. Молода ще. Ми ж родина.
І знову — «ти мусиш». І знову — «ми ж близькі».
Пізніше, коли її підвищили, і вона з надією розповіла про це Ігорю, мріяючи про подорож, він тільки знизав плечима:
— Батьки вирішили зробити ремонт. У Віри весілля на носі. Раз у тебе тепер зарплата більша, ти ж допоможеш?
Наталка не вірила своїм вухам.
— Тобто ми знову все відміняємо заради твоїх? Це ж були наші мрії…
— А хто, як не ми? Ти ж не чужа.
Ці слова лунали в її голові щораз голосніше. У цьому «не чужа» не було ні любові, ні поваги — лише обов’язок.
А потім, за тиждень до річниці, Ігор остаточно перетнув межу:
— Ти зобов’язана допомагати моїй родині. Ти ж дружина!
Наталка мовчки дивилася на нього. Перед нею сидів чоловік, для якого вона була не коханою, не партнеркою, а лише функцією, яка мала задовольняти потреби всіх навколо.
Тієї ночі вона не спала. Вранці зібрала валізу. І пішла.
Повернулася у свою маленьку квартирку, куплену колись на власні заощадження. Вона стала її прихистком.
Минуло три місяці. Ігор подзвонив, попросив зустрітися. Казав, що все зрозумів, обіцяв змінитися.
— Занадто пізно, — відповіла вона.
Він не зрозумів головного. Не відмова у допомозі зруйнувала їхній шлюб, а те, що він перестав бачити в ній людину. Усе, що було раніше — турбота, підтримка, родина — розчинилося у безкінечних вимогах, де вона була лише «зобов’язана».
Навіть річницю він забув.
Того дня Наталка купила собі букет півоній, прогулялася Андріївським узвозом, а ввечері, сидячи на лавоці біля ставу, вперше за довгий час відчула, як дихати стало легше. Не тому що стало простіше. А тому що тепер вона жила для себе.
Наступного ранку вона купила квиток. В один кінець — до Відня. Сама. Бо більше не потрібно бути зручною. Досить бути щасливою.
