«Ні, мамо. Ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року» — історія, коли терпець урвався остаточно
Довго думала, як розпочати цей запис, але в голові крутилися лише два слова: нахабство й мовчазна згода. Одне від свекрухи, інше — від чоловіка. А між ними — я. Жінка, що намагалася бути доброю, вихованою, толерантною. Доки не зрозуміла: якщо далі мовчати, від «нашого» дому залишиться лише порожня коробка.
Не розумію, як можна так просто увійти в чийсь дім і забрати чуже — наче тобі тут усе належить. Моя свекруха робила саме так. І все заради… своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало м’ясо, з плити — ціла каструля голубців, а одного разу вона забрала навіть мій новий випрямлювач для волосся. Я його навіть не встигла випробувати — просто взяла. Бо, як виявилося згодом, «у Софійки кучері, а ти ж все одно вдома сидиш».
Я терпіла. Стискала зуби. Пояснювала чоловікові. Він розводив руками. Казав: «Та це ж мама, вона ж не зі зла. Купимо нове».
Але останньою краплею став день перед нашою п’ятою річницею. Ми з чоловіком вирішили відзначити його особливо — сходити в ресторан, як у старі добрі часи. Я заздалегідь підібрала сукню. Залишалося лише купити взуття. І я купила. Красиве, дороге, про яке мріяла ще з минулого літа. Залишила його в коробці у спальні — хотіла одягнути у свято.
Та все пішло не за планом.
Того дня я затрималася на роботі й попросила чоловіка забрати доньку з садочка. Він погодився. Але згодом виявилося, що в нього теж знайшлися «термінові справи», і він подзвонив мамі. Віддав їй ключі від квартири, щоб вона забрала Софійку й посиділа з нею у нас.
Коли я повернулася додому, першим ділом зайшла у спальню. І завмерла. Коробки з туфлями не було.
— Ігорю, де мої нові туфлі? — запитала я, вже відчуваючи відповідь.
— А звідки мені знати? — знизав він плечима.
— Тут була твоя мати?
— Так, вона забрала Софійку, трохи посиділа й пішла.
— А ключі? — я намагалася говорити рівно.
— Я їй віддав. Ну а що робити?
Я взяла телефон, набрала її номер. Вона підняла трубку з першого дзвінка.
— Добрий вечір, — почала я стримано. — Гадаю, ви знаєте, навіщо я дзвоню.
— Ні, не знаю, — без тіні сорому відповіла свекруха.
— Де мої нові туфлі?
— Я віддала їх Софійці. У тебе й так повно взуття. А їй якраз на випускний нічого вдягнути.
Після цих слів вона просто… поклала трубку. Без сорому. Без вибачень. Просто клац — і сигнали.
Чоловік, як завжди, сказав: «Куплемо тобі інші, ну чого ти так? Це ж мама».
Я підвелася. Взяла його під руку. Повела до торгового центру. І там, стоячи перед вітриною, вибрала ту саму пару, яку мріяла купити ще з минулого року — туфлі, від ціни на які він, здавалося, ось-ось зблідніє.
— Оленко, це ж половина моєї зарплати! — видихнув він, побачивши цінник.
— Ти сказав — купимо. Значить, купимо, — відповіла я спокійно.
Він купив. Підписався, так би мовити, на ціну мовчазної згоди.
Але на цьому історія не закінчилася. Вже по дорозі додому чоловік отримав повідомлення від матері:
«Сьогодні заїду. У мене пакети із зеленню, у морозилці місця нема. Покладу у вас, заберу через місяць-другий.»
Я бачила, як він дивиться на екран. Як стискає губи. А потім, уперше за весь цей час, набрав номер і твердо сказав:
— Мамо, ти до нас більше не приїдеш. Ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Бо твоя остання «чемна» допомога коштувала нам занадто дорого.
Він поклав трубку. А я глянула на нього й уперше за довгий час відчула, що у нас справді одна родина. Де двері відчиняються не для тих, хто краде, а для тих, хто поважає.
