«Віддав мати нам останнє, а дружина перетворила життя на пекло» — як я побачив її справжнє обличчя після весілля
Я ніколи не був багатієм: не носив модного одягу, не їздив на іномарках. Виріс у звичайній робітничій родині в Луцьку. Батько помер, коли я ще був хлопчиськом, і мати з того часу тягнула нас обох на собі. Днями торгувала на ринку, а вночі підробляла прибиральницею в місцевому магазині. Усі гроші йшли на їжу, комунальні та, найголовніше — на мою освіту. Вона мріяла, щоб у мене була інша доля. Ясна. Спокійна. Щаслива.
На другому курсі університету я закохався. Без пам’яті. Без розуму. Її звали Соломія. Красуня, перша красуня на всій кафедрі. Витончена, з гучним сміхом і впевненим поглядом, від якого у хлопців тремтіли коліна. Навіть титул «Міс університет» того року дістася їй.
Я й не сподівався, що вона колись погляне в мою сторону. Але одного разу на іспиті з фінансів вона сіла поруч. Щось не знала, попросила підказати. Я допоміг. Потім — ще раз. Потім — знову. Так і закрутилося. Допомагав їй з рефератами, курсовими, готував шпаргалки. А потім вона запросила мене в кіно. Каже, що хоче подякувати. Я не вірив своєму щастю.
Через рік я зробив їй пропозицію. Соломія погодилася. І я був упевнений, що це — вершина мого блаженства. Нам здавалося, що все попереду. Але вже тоді пролунали перші дзвіночки. Її батьки поставилися до мене холодно. Сказали прямо, що донька могла знайти когось «заможнішого». Я промовчав. Адже ми любимо не через гроші, правда?
Після весілля у нас не було свого житла. І тоді мати, моя бідолашна мати, запропонувала нам переїхати до квартири, яку нещодавно успадкувала від тітки. Сама вона повернулася в село, до старенької хати, де пройшло її дитинство. Казала: «Мені вже за п’ятдесят, там буде спокійніше. А ви тут почнете своє життя».
Соломії квартира не сподобалась, але вона погодилася. Її батьки подарували їй на весілля новенький автомобіль. Це був подарунок лише їй — про це вона не забувала нагадувати. Коли я одного разу попросив підвезти мене до матері — всього 40 кілометрів — вона відрізала:
— Я тобі що, таксистка? Хочеш — їдь маршруткою. Я до твоєї глушини не поїду.
З тих пір я їздив сам. Раз на тиждень, без запізнень. Привозив продукти, ліки, допомагав по господарству. Мати ніколи не просила. Але я знав, що їй важко. Пенсії ледве вистачає.
Тим часом Соломія не відмовляла собі ні в чому. По магазинам — будь ласка. На вечірки до подруг — завжди. Але коли я просив поїхати разом до мого кума чи на іменини до маминої подруги, починалася буря. Якщо наполягав — спав на матраці в коридорі. Без пояснень, без слів.
Потім почала звинувачувати мене, що я «занадто багато витрачаю на матір».
— Ти одружився зі мною чи зі своєю мамочкою? Годі їй гроші возити! Вона стара, нехай сидить тихо! — вистромила вона одного вечора за обідом.
Я дивився на неї і не впізнавав. Де та лагідна, смішна дівчина, з якою ми бігали на побачення в кав’ярні? На її місці сиділа холодна, розрахункова жінка, для якої все вимірювалося «вигідно — невигідно».
Коли я пояснив, що мати хвора, що їй потрібні ліки, що без моєї допомоги вона не впорається, Соломія встала і сказала:
— Або обираєш мене, або нехай сама викручується. Піду — не пошкодую.
Я мовчав. Ніч не спав. Вранці відвіз матері продукти, сів у парку біля її будинку й уперше в житті заплакав. Того дня я ухвалив рішення. Я не буду вибирати між дружиною й матір’ю. Бо якщо жінка змушує чоловіка робити такий вибір — вона вже програла.
Сам подав на розлучення. Без скандалів. Без істерик. Просто зібрав речі й пішов. В ту саму квартиру, яку мати віддала нам «на щастя». Соломія залишилася у батьків. Автомобіль, подруги, клуби — все при ній.
А в мене? У мене знову є мати. Є тепло. Є спокій. Я ні про що не шкодую. Я занадто довго закривав очі. Занадто довго мовчав. Тепер — жодної хвилини поряд з людиною, якій любов до рідних у тягар.
Інколи треба щось втратити, щоб знайти справжнє.
