Сьогодні я стояв у вітальні, притискаючи долоні до грудей, коли Катерина, моя єдина донька, увійшла в квартиру разом із майбутнім чоловіком. Вона була напружена, на обличчі — маска розчарування та гіркої образу. Здавалося, я знав її погляд напам’ять. Але того вечора в її очах побачив щось чужорідне. Ніби передіною стояв не моя рідна дитина, а незнайомка з холодною рішучістю в голосі.
— Тату, ти мусиш зрозуміти, — почала Катерина, голос тремтів, але не від слабкості, а від люті. — Це найважливіший день мого життя. Як ти можеш мені відмовити?
Я мовчав. У грудях щось обірвалося. Я справді хотів допомогти… але не міг.
— Катюсю, донечко… — вимовив я ледве чутно. — Ти ж знаєш, як мені важко. Ледве зводжу кінці з кінцями. Моя пенсія — копійки. Я не можу оплатити це все…
Вона спалахнула.
— Не можеш? А де всі твої заощадження? Де гроші, які ти мав відкладати ще з мого дитинства? Ти взагалі думав про майбутнє?
Катерина та її наречений — Олексій — задумали розкішне весілля. Ресторан у центрі Києва, столи на сто гостей, сукня за сотню тисяч гривень, жива музика, оператори, фотозони… Свято мрії. Але не моєї. І не за мої можливості.
— Катю… Я все життя працював на тебе. Коли померла мати, тобі було лише десять. Я один тягнув тебе — без допомоги, без підтримки, без вихідних. Від тебе я не відмовлявся ніколи.
— А тепер ти відмовляєшся від мене. Саме зараз, коли я найбільше потребую тебе, — холодно сказала вона. — Дякую, тату. Я все зрозуміла.
Після цієї розмови вона більше не телефонувала. Я писав їй, дзвонив — без відповіді. Відповіддю була тиша. Або, у кращому випадку, сухі однослівні повідомлення без знаків, без душі.
А потім настав день весілля. Мене не запросили. Ніхто не повідомив. Дізнався від сусідки, яка показала фото зі соцмереж. Гарна сукня, золоті кулі, повно гостей, сміх. А я… сидів вдома. Один. У старому халаті, над чашкою холодного чаю.
Дивився на фото, і серце розривалося. Не від заздрощів. Від болю. Від того, що я, відданий їй ціле життя, виявився викреслений. За одне єдине: «Вибач, не можу».
Згадувались безсонні ночі, коли вона хворіла. Як брав додаткові зміни, щоб купити їй новий рюкзак. Як копив на її курси англійської. Як відмовляв собі в ліках, але купував їй квитки до театру. А тепер — я непотрібен. Батько, який не зміг оплатити сукню, — вже не батько.
Олексій теж зник. Жодного дзвінка, жодної спроби поговорити. Ніби я — брудна пляма в їхньому новому блискучому житті.
Минув рік. Я досі сам. Іноди бачу їх у місті — Катерина з чоловіком, сяє від щастя. Хочу підійти. Просто сказати: «Я люблю тебе. Я поруч. Завжди». Але боюся її погляду. Бо одного разу він уже пройняв мене наскрізь. Бо не впевнений, чи витримаю це знову.
Гроші — не головне. Але, мабуть, для неї виявились важливішими. І я досі не можу зрозуміти: чому одне «ні» перекреслило всі мої «так» за двадцять п’ять років?
Мені кажуть: «Вона ще прийде до тями». А якщо ні? Якщо вона так і вважатиме, що я підвів її у найважливішій хвилині?
Не знаю, скільки мені лишилось. Але знаю одне: я ніколи не перестану її любити. Навіть якщо вона більше не хоче бути моєю донькою. Навіть якщо відвернулась.
Але вночі, вмираючи в ліжку, все частіше питаю себе: чи завжди батьківська любов — дар? Чи можна й її розчавити байдужістю?
