Мені шістдесят вісім. Вдома. Вже давно. Чоловік пішов тихо, уві сні, без слів, без прощань. З того часу живу, як у тумані. Дні зливаються в один, обличчя забуваються, події не запам’ятовуються. Я все ще працюю — не заради грошей, а щоб не збожеволіти в цій тиші. Робота — це останні години в добі, коли я відчуваю себе хоча б трохи потрібною.
Я не скаржуся. Просто констатую. У мене немає захоплень, хобі, мрій. Усе, що було — у минулому. Я більше не шукаю, не пробую, не сподіваюся. Мабуть, просто стара. Але найважче не вік, а самотність, що прилипла до стін моєї двокімнатної хрущовки в Броварах, як цвіль — тихо, непомітно, але неминуче.
Ось я й наважилася. Подумала: може, запропонувати синові з родиною переїхати до мене? У нього троє дітей, сім’я росте, живуть тісно. А в мене — вільна комната, шафи з постіллю, місце для дитячих іграшок. Начебто логічно: простір є, бажання — теж. Та не все так просто.
Син вислухав, не перебивав. А потім подзвонила невістка. Ввічливо, але з холодком у голосі.
— Ви знаєте, Ганно Іванівно, у нас і так усе налагоджено. Діти звикли. Та й взагалі, під одним дахом — це складно. У кожного свої звички, свій ритм.
Я зрозуміла. Я їм — зайвий клопіт. Стара, якій треба поступатися, яку треба терпіти. А я ж просила небагато — просто бути поруч.
Донька… Я б з радістю пожила з нею. Але в неї своя родина, свої клопоти. Вона, звісно, не сказала прямо, що я небажаний гість, але… мені достатньо погляду її чоловіка, коли я затримуюся на кухні після вечері. Втім, дочка гостинна: завжди наллє чай, нагодує, вислухає. Тільки чим частіше я приходжу, тим важче повертатися до своєї пустої квартири, де годинник тікає голосніше за телевізор.
Вони кажуть, що я не стара. Що життя не закінчується на пенсії. Що можна поїхати на екскурсію, піти в гурток, записатися на йогу. Мовляв: «Ти просто закрилася від світу».
— Мам, ну невже ти думаєш, що з нами тобі буде краще? — питає дочка. — Ти ж не зможеш розслабитися, завжди почуватимеш себе зайвою.
— Краще знайди, чим тобі хочеться займатися, — каже син. — Може, в бібліотеку ходи, в басейн. Зараз стільки всього цікавого…
А я стою і мовчу. Бо не знаю, як пояснити, що мені потрібні не хобі. Не виставки і не скандинавська ходьба. А живий голос зранку. Шум дитячих кроків у коридорі. Ранковий чай, заварений не тільки для себе. Хтось, хто просто поруч.
Мені кажуть: «Ти ще можеш зустріти любов». А мені здається, що це вже смішно. Куди мені? З зморшками, з втомленими очима, з пам’яттю, у якій більше минулого, ніж майбутнього?
Так, я живу. Але відчуття, ніби живу повз. Повз свята, повз розмови, повз сміх, що колись лунав на кухні. Зараз тиша. І я.
Я не прошу жалю. Лише хочу зрозуміти: чому я — зайва в житті тих, для кого колись не спала ночами, кому готувала, прасувала, кого піднімала з температурою? Чому в цьому домі тепер немає для мене місця? Я — не чужа. Я — мати. Бабуся. Рідна.
Невже бути потрібною — це розкіш, яку заслуговують лише молоді?
Я не знаю, як переконати дітей взяти мене до себе. Може, і не варто. Може, це гордість має підказати: «Живи, як є. Нікому не нав’язуйся». Але серце не знає гордості. Воно просто сумує. І мріє — хай і по-старому — про те, щоб одного разу задзвонив телефон і сказали:
— Мам, ми подумали. Переїжджай. Нам тебе бракує.
