У давнину, як ще жили історії, що залишалися в серцях назавжди, був один старий — Микола Петрович. Він втратив дружину лише півроку тому, і з нею пішла остання опора його душі. Ходив на роботу в Києві — не через нужду, а щоб відчувати хоча б тінь сенсу. Старий архів у бібліотеці, де він працював, став його притулком, а вечори він проводив, блукаючи вузькими вуличками Подолу, бо не міг повернутися додому — до тихої, холодної хати, де луна його кроків нагадувала про минуле.
Діти — Оксана й Тарас — навідували його рідко. А потім зовсім перестали. Здавалося, коли пішла мати, зникло й те, що тримало їх разом. Микола Петрович боявся самотності, але ще більше — думки, що діти бачать у ньому лише тягар.
Він часто виловлював серед натовпу на Хрещатику знайомі обличчя, вдивлявся, чи не зупиниться хтось, не обійме. Але люди проходили повз. Серце боліло — не від хвороби, а від порожнечі.
А потім прийшла вона — Оксана, його дочка. Не з теплом, а з холодним розрахунком у очах. Її візити були короткими й завжди зводилися до одного:
— Тату, годі вже. Чотири кімнати — для чого тобі одному? Продай, візьми маленьку хатинку в Ірпені, а гроші віддай нам. У нас ж іпотека, дітям потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли.
— Оксанко, це ж наш з мамою дім… — не договорив він.
Дона різко підвелася.
— Своє вже прожив, тату. Подумай хоча б про нас, — голос її дрижав від злості.
— А ти подумай, коли знову приїдеш? — прошепотів він.
Вона вже стояла у дверях. Обернулася:
— Після твого уходу.
Двері гримкнули, і цей звук, мов постріл, рознісся по хаті. Микола Петрович довго сидів у тиші, а потім, набравшись духу, подзвонив сину.
— Тарасе, поговори зі мною. Вона приходила… знову про хату… Я не хочу її продавати.
На тому кінці зітхнули.
— Тату, ну що тобі ще треба? Ти один, хата велика. Якщо чесно, то й мені гроші не завадили б — авто старе, хочу нове. Продавай, не жадій.
— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.
— Якщо продаси хату — приїду.
Він не слухав далі. Вдягнув пальто, вийшов у місто. Вага на серці була така тяжка, немов повітря стало густим. Дійшов до озера в Сирецькому парку, сів на лавку. Голова схилилася, серце билося повільно… а потім зовсім зупинилося.
Микола Петрович помер самотній. Серед дерев, під сірим небом, з телефоном у кишені. Ніхто його не шукав, не чекав. Не кохав. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він був потрібний не як людина, не як батько. Лише як власник хати.
А через день двері знову відчинилися. Прийшла Оксана — з ключами. З очима, повними розрахунку, а не сліз. І Тарас — із новою машиною під вікнами. У хаті пахло пилом і самотністю. А на столі лежала стара фотографія. Всі разом. З мамою. З татом. Щасливі. Колись.
Та щастя, як і любов, зникає. Якщо його міряти метрами та гривнями…
