Він пішов до коханки. А через 12 років повернувся і промовив лише кілька слів…
Ми з Богданом одружилися одразу після університету. Здавалося, нас ніщо не зможе розлучити: молодість, мрії, спільні плани та кохання, яке тоді здавалося вічним. Я народила йому двох синів — Остапа та Тараса. Зараз вони дорослі, у кожного своя родина, діти, клопоти. А коли вони були маленькими, я жила заради них. Заради сім’ї, де все давно тріщало по швах — але я вперто робила вигляд, що не помічаю.
Богдан змінювався ще тоді. Спочатку — невинні флірти, затяжні погляди на молодих продавчинь і випадкових перехожих. Потім — телефон, який він почав брати з собою у ванну та вимикати на ніч. Я все розуміла, але мовчала. Казала собі, що заради дітей треба терпіти. Що будь-який чоловік може помилитися. Що це мине.
Але не минуло.
Коли сини виросли і розлетілися у своє життя, дім спорожнів. І стало зрозуміло: між мною та Богданом не лишилося нічого, крім спогадів. Я вже не могла себе переконувати, що все заради сім’ї. І коли в його житті з’явилася інша жінка — молодша, яскравіша, вільніша — він просто зібрав речі та пішов. Без істерик, без пояснень. Просто двері зачинилися. І настала тиша.
Я не тримала його. Просто сіла на кухні й довго дивилася на охолонулий чай. Життя поділилося на «до» та «після». У «до» було 28 років шлюбу, поїздки на Карпати, ночі біля ліжка хворого сина, ремонт кухні та сварки через пульт. У «після» — порожнеча.
Я звикла. Вчилася бути однією. Жила спокійно: без образ, без скандалів, без страху, що в телефоні чоловіка — чужі поцілунки. Іноли нудилося. Іноли згадувала, як він пив ранкову каву та лаявся, що я купую «не ту» сметану. Але все частіше мені було легко. Справжнє — хоч і самотнє — стало легшим, ніж минуле, де я завжди була «недостатньою».
Богдан повністю зник з мого життя. Не дзвонив, не писав. З’являвся лише у розмовах із дітьми. Вони відвідували його, але зі мною майже не обговорювали. Ми, як дві паралельні прямі, жили в одному місті й жодного разу не перетнулися. Дванадцять років.
А потім він прийшов.
Це був звичайний вечір. Я готувала вечерю. Раптом — дзвінок у двері. Я відчинила… і ледь впізнала людину перед собою. Богдана наче підмінили: згорблені плечі, тьмяний погляд, незнайома нерішучість у рухах. Він постарів. Позісив. Схуд. І стояв на порозі, мовчки, ніби не знав, навіщо прийшов.
— Можна зайти? — нарешті промовив він. Голос був той самий. Але в ньому було стільки болю, що в мене задрижали пальці на ручці дверей.
Я впустила його. Ми мовчали. Розмова не складалася. Слів було забагато — і жодне не підходило. Я налила чаю. Він крутив чашку в руках. Потім раптом видихнув:
— У мене більше немає дому. Та жінка… Ми не зійшлися. Я пішов. Тепер живу де попало. Здоров’я підвело. Усе якось пішло не туди…
Я слухала. І не знала, як реагувати.
— Прости, — тихо додав він. — Я тоді зробив помилку. Ти була єдиною. Я зрозумів це надто пізно. Може, варто спробувати знову? Хоч почати?..
У грудях занило. Переді мною сидів чоловік, з яким я прожила півжиття. Батько моїх синів. Перший і, по суті, єдиний чоловік у моєму житті. Колись ми мріяли про хатину біля моря, сперечалися, хто вибере шпалери у вітальню, пережили іпотеку та випускний Остапа.
Але він мовчав 12 років. Не вітав з днем народження. Не запитував, як я себе почуваю. А тепер повернувся — бо більше нікуди. Бо самотній.
Я не відповіла йому одразу. Лише тихо сказала:
— Мені потрібно подумати.
З тих пір минуло кілька днів. Він більше не приходив, не дзвонив. А я — думаю. Важу. Перебираю спогади. Прислухаюсь до серця. Воно розбите, але живе. І воно мовчить.
Я не знаю, чи пробачу його. Не знаю, чи потрібно це — все це знову. Але я знаю одне: кохання — не завжди ліки. Іноді — це рубець. І перш ніж відкрити старі двері, треба бути впевненою, що за ними не жде той самий біль, від якого колись втекла.
