«Тато, віддай квартиру — ти своє вже прожив». Після його відповіді донька кинула три слова й грюкнула дверима.
Олег Іванович втратив дружину лише півроку тому. Разом із нею пішла остання опора в житті. Він продовжував ходити на роботу — не через потребу, а щоб відчувати хоча б якийсь сенс. Праця була його рятувальним колом, островком стабільності. У звичній рутині днів він знаходив заспокоєння, хоч і недовговічне. Ввечері все частіше залишався на вулицях — просто блукав, не маючи бажання повертатися до порожньої, холодної хати. Дім без дружини перетворився на глуху коробку, де луна його кроків лунала страшніше за тишу.
Діти — донька й син — навідувалися рідко. А потім майже зовсім перестали. Здавалося, з матір’ю пішло все, що тримало родину разом. Олег Іванович боявся самотності, але ще більше — того, що став для власних дітей лише непотрібним старим.
Він все частіше ловив себе на тому, що серед перехожих шукав знайомі обличчя. Вдивлявся в людини, сподіваючись, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але всі проходили повз. І серце боліло все сильніше — якщо не від хвороби, то від порожнечі.
А потім прийшла вона — Марія, його донька. Прийшла не з турботою, а з холодним розрахунком у погляді. Її візити завжди були короткими, сухими, і кожен раз зводилися до однієї й тієї ж розмови — про квартиру. Цього разу вона не тягнула.
— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у трикімнатній квартирі, на самоті! Це ж безглуздя. Продай, купи собі однокімнатну. Гроші віддай мені — у нас іпотека, дітям потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застрягли в горлі.
— Марієчка, ти ж розумієш, що це наш з мамою дім. Я не можу просто так… — він не договорив.
Донька різко підвелася.
— Ти своє вже прожив, тату. Подумай хоч раз про нас, — її голос дрижав від роздратування.
— А ти подумай, коли знову приїдеш? — тихо спитав він, ледь чутно.
Вона вже стояла біля дверей. Обернулася й кинула:
— Після твого відходу.
Двері гримкнули. Глухий удар рознісся по квартирі, наче постріл. Олег Іванович довго сидів у тиші, не маючи сили рухнутися. А потім, зібравшись із духом, набрав номер сина.
— Василю, поговори зі мною. Вона приходила… знову про квартиру… Я не хочу її продавати, — голос його тремтів.
На тому кінці провільно зітхнули.
— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти один, квартира велика. Якщо чесно, то й мені допомога не завадить. Стара машина, хочу нову взяти. Продавай, не жадій.
— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.
— Якщо продаси квартиру — приїду.
Він не дослухав. Просто поклав трубку. Взяв з вішалки пальто й вийшов з дому. Важкість у грудях розпирала. Здавалося, повітря стало густим, важким. Він йшов, не дивлячись навколо, поки не натрапив на порожню лавку біля ставка. Сів. Схилив голову. Серце билося повільно, натужно. А потім… просто зупинилося.
Олег Іванович помер на самоті. Серед дерев, під сивим небом, з телефоном у кишені. Ніхто його не чекав. Не шукав. Не любив. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він не був потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник житла.
А через день у квартирі знову гримкнули двері. Прийшла Марія — з ключами. З очима, повними не сліз, а розрахунку. І Василь — з новою машиною на парковці. У хаті пахло пилом і самотністю. А на столі — стара фотографія. Де вони всі разом. З мамою. З татом. Щасливі. Ще тоді.
Але щастя, як і любов, минає. Якщо його міряти метрами та квадратами.
