Сьогодні я писатиму в щоденник… Бо треба вилити те, що гризе мене зсередини.
Мені лише двадцять п’ять. Вже місяць, як я вийшла заміж, і, як і будь-яка дівчина, сподівалася, що починатиму нове життя з чистого аркуша — з чоловіком, у затишній оселі, в атмосфері підтримки та тепла. Завжди вважала нашу родину міцною. Мама та тато — ідеальна пара, здавалося мені. Жодних криків, скандалів, зрад. Вони були разом більше двадцяти років, і я росла в упевненості, що справжня любов існує. Але, як виявилося, це була ілюзія.
Незабаром після весілля мама раптом сказала, що більше не може жити з татом. Без сліз, без пояснень. Просто: «Я йду». Я навіть не зрозуміла спершу. Як? Чому? Чому саме зараз? Намагалася дізнатися, але вона нічого не пояснила.
Мій тато — людина спокійна, турботлива. Він не пив, не курив, ніколи не підвишував голос, не зраджував. Працював все життя, забезпечував нас, їздив з мамою скрізь, допомагав по господарству… І раптом вона вирішила, що це не її шлях. Сказала, що втомилася бути «покірною служницею», що хоче «нарешті жити для себе».
Але найболючіше ось що. Ще до мого весілля мама почала робити ремонт у старій квартирі, яка дісталася їй від бабусі. Все виглядало так, ніби вона готує нам з чоловіком подарунок. Я щиро у це вірила. Обговорювала з нею кольори кухні, вибір меблів, уявляла наше майбутнє гніздечко. Вона мовчала, не заперечувала, і я думала — готує сюрприз.
Тато теж був певний, що ремонт — для нас. Лише посміхався, казав: «От добре, скоро будете жити окремо, а ми трохи перепочинемо». Усі думали, що мама робить нам добро. Усі, крім неї самої.
Коли ремонт закінчився, вона зібрала речі й просто поїхала. Сказала татові, що не повернеться, і заселилася в ту саму квартиру. Без подяки, без пояснень, навіть не озирнулася. А я… Я стояла, ніби прикована, і не могла повірити, що це не жахливий сон.
Я намагалася поговорити, пояснити, що нам з чоловіком нема де жити. Що ми сподівалися почати все в цьому домі. Що завжди вірила — мама буде нашою опорою. Але в її очах була лише крига.
«Я тобі нічого не винна», — сказала вона рівним голосом. «Це моя квартира. Я її відремонтувала. Я тут житиму. Досить. Я більше не доглядальниця. Я втомилася прати, готувати, жертвувати. Хочу жити — сама».
Мені хотілося кричати. Нагадати їй, скільки разів ми з татом були поруч, коли їй було важко. Запитати: що ж ми для неї значили? Просто обов’язок?
Тато здався. Не благав, не стримував. Лише дивився їй услід, як людина, яка втратила останню надію. Він не розумів, як жінка, з якою прожив півжиття, могла так просто — без слів, без болю — відвернутися й піти.
Зараз ми з чоловіком живетьмо у його батьків. Це тимчасово, але не знаю, наскільки. Шукаємо варіанти, але образа не відпускає. Не через квартиру. А через те, що все цей час вона, виявляється, носила в собі гіркоту, а ми цього не помічали. Через те, що вона більше не бачить у нас родини. Бо зрада від близької людини — це те, що не забувається.
Можливо, колись я її зрозумію. Можливо, побачу в її вчинку сміливість. Але зараз — лише пустота. Вона зруйнувала все, у що я вірила з дитинства. І жоден ремонт, жодна квартира не варті тої тріщини, що назавжди пройшла між нами.
