Завжди була з тих жінок, що живуть заради дітей. Від безсонних ночей, коли син був зовсім маленький, до тривог за його майбутнє, коли він став підлітком. Посивіла рано, багато віддала, багато чим жертвувала, але робила це з любов’ю — адже Остап у мене один-єдиний. І ось, коли йому виповнився 31 рік, я вирішила, що настав час трохи подумати і про себе.
Остап одружився вісім років тому. Ми зі сватами оплатили весілля, а я як подарунок передала їм конверт із грішми — нехай самі вирішують, на що витратити. Молоді відразу після весілля знімали двокімнатну квартиру у гарному районі. Мені подобалося, що вони справлялися самі — не кожна пара може собі дозволити жити окремо.
Але через кілька років у них почалися фінансові труднощі. Тоді син прийшов до мене по допомогу. У мене був пасивний дохід — здавала квартиру, яка дісталася від батька колишнього чоловіка. Жилець був чудовий: самотній чоловік, без скандалів, платив вчасно, не скаржився. Але, дізнавшись, що невістка вагітна, я вирішила — треба допомагати.
Я виселила квартиранта і віддала житло синові з невісткою. Подумала — ну, відмовлюся на час від улюблених креветок та риби, потерплю. Зате допоможу родині. До того ж невістка раптом стала до мене ласкавою — запрошувала в гості, цікавилася моєю думкою.
Минуло три роки. Три роки вони жили в тій квартирі, не платячи жодної копійки. А я все не наважувалася попросити їх з’їхати. Знаєте, коли гарні стосунки — ніби пастка. Важко бути «поганою», яка нагадає про борг. Але я почала помічати, що сама почала втомлюватися: сонливість, важкість, зайва вага. Їм що попало, бо економлю. Все заради них.
І ось одного дня я наважилася. Спокійно, без претензій, запитала в сина: «Остапе, а може вже час пошукати своє житло? Тут таки далеко тобі до роботи, а пропозицій повно». Він лише відізвався жартом. А невістка додала, що «дитина ще мала, нехай трохи побудуть».
Я спробувала пояснити, що бути матір’ю — це не означає жертвувати собою вічно. Що можна знайти квартиру ближче до садка. Але розмова пішла не в той бік. Вони образилися. А я відчула себе винною. Винною за те, що просто захотіла пожити нормально.
Через тиждень свати запросили мене на день народження якогось родича — кажуть, ми бачилися на весіллі. Я не хотіла йти, але вони наполягали: мовляв, подарунок не потрібен, просто приходь. Ну я й прийшла.
Там мене чекав сюрприз. Усі погляди були прикуті до мене. Тема застілля — моя «жорстокість»: як можна позбавляти молоду родину житла? Що важливіше: гроші чи нормальне життя сина й онука? Десять людей, і всі осуджують. Ніхто не хотів слухати, як мені було весь цей час.
У результаті домовилися, що Остап із сім’єю залишаться в квартирі, але тепер платитимуть — символічну суму, половину від ринкової. Насправді — навіть менше. А я офіційно стаю господаркою, маю право вимагати ремонт, оплату вчасно і так далі. Ніби справедливо, але мені це рішення нав’язали. Я просто втомилася.
Відчуваю — ця «угода» нічого доброго не принесе. Незабаром почнуться конфлікти, претензії. Але вибору немає. Тепер я вирішила так: якщо щось зламають — ремонтують за свій рахунок. Хочеться вірити, що зможемо зберегти стосунки. Але якщо ні — значить, така їхня ціна вибору. Я хотіла по-іншому… Але мене не почули.
