Мої діти про мене забули. Я попередила їх: або допомагають, або продаю все та їду у добротний приватний будинок для літніх.
Я втомилася. Втомилася так, що руки тремтять, а в грудях ніби камінь. Мої дорослі діти поводяться так, наче мене не існує. Я віддала їм усе – душу, молодість, здоров’я, любов. А вони навіть не спитають, як я. Я чітко сказала: або ви берете на себе турботу про матір, або я продаю все майно та переїжджаю. Буде в мене кімната, догляд, спокій – і жодного розчарування.
З чоловіком ми жили заради дітей. Все для сина й доньки. Відмовляли собі у всьому, аби в них було найкраще. Кращі репетитори, престижні університети, поїздки, техніка – все це коштувало наших ночей без сну. Я думала, що у нас ідеальна сім’я. Може, ми їх зіпсували? Але як інакше, коли любиш дітей більше за власне життя?
Коли Наталка вийшла заміж і завагітніла, мій чоловік раптово помер. Просто не прокинувся вранці. Його смерть зламала мене, але я трималася – доньці була потрібна моя підтримка. Я віддала їй квартиру, яку отримала від батьків. А коли одружився син, передала йому двокімнатне житло на Подолі. Вони мали дах над головою, але я не поспішала оформлювати дарчі. Хотіла подивитися, як вони себе поведуть.
Я працювала до 74 років – довше, ніж багато молодих. Хоча могла піти на пенсію значно раніше. Але постійно щось відкладалося: то онуки, то витрати, то ремонт у дітей. А потім в мене просто не стало сил. Ноги не слухаються, руки трясуться. А допомоги – ніхто не пропонує.
Онук від доньки пішов до школи. У сина – малюк. Старшим я доглядала майже з народження. Але молодшого навіть на руки не брала. Не запрошували, не питали, чи потрібна мені допомога. А вона була потрібна. Дзвонила, просила: купіть продуктів, допоможіть по хазяйству. Завжди одна відповідь: «не зараз», «ми зайняті», «справи».
Бачилися лише на свята. Решту часу я справлялася сама. Поки одного дня не впала на кухні і не змогла піднятися. Лежала на холодній підлозі, поки сусідка не зайшла. Вона викликала швидку. У лікарні пробула п’ять днів. Ні син, ні донька не приїхали. Сказали – робота. Коли просила забрати мене додому, Наталка запропонувала замовити таксі. Тоді я зрозуміла – все.
Після виписки пішла до соцслужби. Дізнавалася, які є добрі будинки для літніх, скільки коштує утримання, як оформити договір. Я не хочу доживати віку в самотності, де мене ніхто не чекає.
Коли діти прийшли, я сказала: якщо не почнете допомагати – продам обидві квартири, дачу та переїду. Грошей вистачить на кілька років добротного життя, з доглядом та гідними умовами. А їм доведеться викручуватися самотужки.
– Ти нас шантажуєш? – спалахнула Наталка. – У нас іпотека, діти, кредити, а ти тільки про себе думаєш!
Так, думаю. Бо більше ніхто про мене не подбає. Бо я не просила багато. Всього лиш трохи уваги. Я віддала вам усе. А тепер не можу навіть дочекатися, щоб хтось приніс супу чи постлав ліжко. І годі мені розповідати про зайнятість. Ми всі були зайняті, але я завжди знаходила час для вас.
Донька образилася. Син мовчки пішов. Жодного дзвінка, жодної звістки за тиждень. Але знаєте – я не шкодую. Бо в цій тиші, у цій мовчанці – вся правда. Я їм не потрібна. Їм потрібне моє майно. А якщо немає його – то нема й мене.
Не знаю, що буде далі. Може, справді поїду. Може, знайдеться місце, де на старість мене хоч поімені називатимуть, а не «тягарем». Тільки тепер я остаточно зрозуміла: бути матір’ю – це не гарантія, що діти будуть поруч. Особливо, коли ти їм уже «незручна».
