На золоте весілля чоловік зізнався, що ніколи мене не кохав…
Я накрила стіл, запалила свічки, поставила його улюбленого запеченого курча. Усе мало бути як у кіно — півстоліття разом, золота річниця, половина життя, прожита пліч-о-пліч. П’ятдесят років шлюбу — це роки радощів, сімейних свят, виховання дітей, відпусток, свар і примирення. Я думала, ми пройшли крізь усе і залишилися сильними. Я була впевнена, що кохаємо одне одного. Принаймні я — точно.
Навечір ми домовилися залишитися самі. Діти та онуки надіслали вітання, дзвінки, теплі повідомлення, але ми хотіли просто тиші. Я хотіла відчути, що ми не просто старіємо разом, а досі — разом.
Олег сидів навпроти мене. Виглядав спокійним, але в його очах було щось дивне. Я подумала, що він просто зворушений. П’ятдесят років — не жарт. Я підняла келих і з усмішкою сказала:
— Олеже, дякую тобі за ці роки. Я не уявляю свого життя без тебе.
Він опустив погляд. І настала та тиша, яка одразу давить на груди. Він не відповів. Мовчав. А потім підняв очі — і в них було те, чого я ніколи раніше не відчувала: глибока смуток, провини — більше, ніж болю.
— Оленко, мені треба тобі дещо сказати. Те, що я носив у собі увесь цей час…
Моє серце завмерло. Мені стало страшно. В голові промайнули тисячі думок — хвороба? Щось серйозне?
— Я мав розповісти тобі раніше. Але не наважувався. І тепер розумію — маю. Бо ти заслуговуєш на правду. Я… я ніколи тебе не кохав.
Мені здалося, що час зупинився. Повітря вилетіло з легенів, руки затремтіли, очі наповнилися слізьми. Я дивилася на нього і не розуміла. Я чекала, що ось-ось він скаже: «Жартую». Але він не жартував.
— Що ти сказав?.. — прошепотіла я, вже відчуваючи, як по щоках котиться сльоза. — Як ти можеш? П’ятсот років… Ми прожили п’ятдесят років разом.
— Я поважаю тебе. Ти добра, найніжніша жінка. Але я одружився з розрахунку. Тоді таке здавалося правильним. Ми були молоді, всі так робили. Я не хотів робити боляче. А потім — народилися діти, пішли буденні дні, роки минали. Я просто… жив.
Він не дивився на мене. Не насмілювався.
Слова, які я вважала фундаментом нашого життя, обернулися ілюзією. Всі ранкові сніданки, довгі прогулянки, нічні зустрічі на кухні — тепер здавалося, що це частині чужої вистави. Ми ж разом хоронили його матір, святкували народження онуків, їздили до Карпат. Невже все це — без кохання?
— Чому ти кажеш мені це зараз? — голос тремтів, але я змусила себе говорити. — Чому не десять, не двадцять років тому?
— Бо більше не можу. Мені важко брехати. А тобі — жити у брехні. Ти заслуговуєш знати. Хоч і запізно.
Я лягла в ліжко тієї ночі і довго дивилася в стелю. Він спав на дивані. А я вперше за п’ятдесят років відчувала, що не знаю, хто він. І, що гірше, — не знаю, хто я поруч із ним.
Наступні дні я уникала його. Всередині все ривалося від болю й образи. Він намагався поговорити, казав, що, попри все, я була його родиною, що він залишився зі мною, бо не міг піти. Що був поруч, тому що не уявляв, як жити без мене.
— Оленко, ти була мені ближчою за всіх, навіть без кохання. Я не міг тебе кинути, — тихо промовив він одного вечора.
Ці слова — як пластир на відкриту рану. Не лікують, але хоч трохи пом’якшують біль. Я не знаю, як тепер жити з цим знанням. Як знову за один стіл. Як зустріти наступний день.
Але я знаю: ці п’ятдесят років — не лише його брехня. Це була і моя правда. Моє життя. Моє материнство. Моя любов. Навіть якщо у відповідь було не кохання, а тільки присутність. Навіть якщо всередині була самотність — але зовні я жила, любила, будувала, вірила.
Я не впевнена, чи пробачу. Але точно не забуду. І, можливо, колись — прийму. Тому що, як би це не звучало, моє життя — не його зізнання. Це мої роки. Моє серце. Моя історія.
