Коли трохи більше двох років тому я вийшла заміж за розлученого чоловіка, у мене не було ніяких сумнівів. Я не боялася його минулого — навпаки, мені здавалося, що він уміє цінувати стосунки та розуміє, що таке сім’я. Наш шлюб здавався міцним, поки одна новина не перевернула все догори дригом.
— Незабаром до нас приїде Олеся. Вона вступила до університету і перший час поживе з нами. Може, на кілька місяців, а може й довше. Подивимось, — оголосив чоловік, ніби йшлося про щось звичайне.
Я завмерла. Світ похитнувся. Однокімнатна квартира. Ми вдвох. І тепер ще й доросла донька, хоч і його. Я не розуміла, як він взагалі міг вважати це нормальним. Обурення наростало, ніби хвиля.
— Чому вона має жити з нами? — прямо запитала я. — Чому не гуртожиток? Всі студенти живуть там — і нічого! Я сама ділила кімнату з трьома дівчатами, навчалася, вижила і вийшла з червоним дипломом. Чому вона — виняток?
Але мої слова, здавалося, його поранили. Обличчя почервоніло, голос став різким:
—Ти взагалі розумієш, що це МОЯ донька? ЄДИНА! Я сумував за нею всі ці роки. Як вона буде жити в гуртожитку, знаючи, що я поруч, а двері нашого дому для неї закриті?
Далі пішло за звичним сценарієм. Він заявив, що рішення вже прийняте, і моя думка його не цікавить. В ту ж мить я відчула, як усе, у що я вкладала сили у наш шлюб, витерли об підлогу. Я — ніхто. Мого голосу не чути. Навіть у власній оселі я не дружина, а лише сусідка.
Так, Олеся гарна дівчина. Ввічлива, розумна, чемна. Я ніколи про неї погано не говорила. Але як бути з тим, що у нашій тісній квартирі немає місця навіть для двох дорослих, не кажучи вже про третю? Де вона спатиме? Де вчитиме? Як ми житимемо втрьох — без особистого простору, у постійній тісноті? Де наші вечори наодинці, де я – жінка, а не мешканка?
Я не витримала. Сказала: «Вона тут жити не буде» — і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Довго блукала вулицями, плакала. Майже до істерики. Справа навіть не в Олесі. Справа в мені. У тому, що мій чоловік ухвалив важливе рішення без мене. У тому, що я, виявляється, лише додаток до його життя.
Тепер я не знаю, що робити. В голові крутиться одне: навіщо бути з людиною, яка тебе не чує? Навіщо жертвувати комфортом заради того, хто в будь-яку мить може сказати: «Мені байдужа твоя думка»?
Я розумію – це лише початок. Далі буде гірше. Він завжди обиратиме між мною та донькою. А ми всі знаємо, кого він вибере. І якщо я вже зараз почуваюся зайвою у власному домі, то що буде потім?
Іноді найболючіший вибір – піти від того, кого любиш. Але ще боляче – лишитися там, де тебе не цінують.
