Мені тридцять, але я досі не живу своїм життям: мама вирішує за мене все, і я не можу звільнитися.
Тридцять років — це вік, коли в інших уже діти, кредити на житло, а в мене немає ані свободи, ані особистого простору, ані права на власну думку. Бо поруч мама. Мама, яка не відпускає. Мама, яка контролює кожен мій крок. І я їй це дозволяю. Розумію, що це моя помилка. Я так і не навчилася казати «ні».
Мій батько зник із нашого життя ще до мого народження. Мама ніколи про нього не згадувала — лише мовчання, наче його й не існувало. З малих літ я часто хворіла: бронхіти, кір, кашлюк, вітрянка. До дитячого садка не ходила — мама доглядала за мною вдома. Ми жили з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була викладачем фортепіано, але почала працювати, лише коли мені виповнилося п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, захищала від усього світу. Впала — значить, на вулицю не можна. Захворіла — жодного морозива. Будь-яка дрібниця сприймалася як загроза. Крок уперед — паніка. І я звикла.
Закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала викладачем фортепіано — як мама. У дитинстві в мене майже не було друзів. Мама не дозволяла спілкуватися ні з ким — вважала всіх «непідхожими». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книжки. Я жила, як героїня давнього роману, тільки без залицянь і балу.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися до музичної школи. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена — навкруги лише дорослі жінки, жодної «поганої компанії». Подруг майже не було. Дві дівчини, з якими я намагалася дружити, зникли — ми не могли бачитися, бо мама не схвалювала.
П’ять років тому з’явився він — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній герой мого роману. Ми сходили на побачення. Я була щаслива, та ненадовго.
Перший вечір — мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до істерики, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Коли повернулася, побачила під будинком швидку. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Я вперше відчула лють. Поїхала до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше так і не вирвешся».
Я не відповідала на мамині дзвінки — писала, що все добре. Вона приходила до мене на роботу, влаштовувала сцени, знову потрапила до лікарні. Я не витримала — повернулася. Із почуттям провини, яке з тих пір сидить у мені, немов скалка. Подруга благала залишитися. Я не послухала. І з того моменту все застигло.
Зараз мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо до санаторію, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає жах. Я боюся. Боюся, що мама не переживе мого відходу. Що якщо я наважуся — станеться найстрашніше. А я собі цього не пробачу. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не вмію. Не вмію бути твердою. Не вмію обирати себе. Я боюся повторити її долю — самотню, замкнену, зламану. Чим далі, тим частіше здається, що виходу немає… Але правда в тому, що ми невільні лише доти, доки самі не зважимося на крок вперед. Іноді ціна свободи — біль, але жодна любов не має права забирати у нас самих себе.
