Коли я виходила заміж за розведеного чоловіка два роки тому, у мене не було ні тіні сумніву. Його минуле мене не лякало — навпаки, я думала, що він уміє цінувати стосунки і розуміє, що таке родина. Наш шлюб здавався міцним, поки одна новина не перевернула все догори дриґом.
— Скоро до нас приїде Соломія. Вона вступила до університету і перший час житиме з нами. Може, на кілька місяців, а може, і на кілька років. Побачимо, — сказав чоловік на порозі, немов це було щось очевидне.
Я завмерла. Світ захитався. Однокімнатна квартира у Львові. Ми вдвох. І тепер ще й доросла дівчина, хоч і його дочка. Я не розуміла, як він міг вважати це нормальним. Обурення піднімалося в мені, як хвиля.
— Чому вона має жити з нами? — прямо запитала я. — Чому не гуртожиток? Усі студенти живуть там — і нічого! Я сама ділила кімнату з двома дівчатами, вчилася, вижила і вийшла з червоним дипломом. Чому вона — виняток?
Але мої слова, схоже, його ранили. Обличчя почервоніло, голос став різким:
— Ти взагалі розумієш, що це МОЯ донька? ЄДИНА! Я сумував за нею всі ці роки. Як вона буде жити в гуртожитку, знаючи, що я тут поруч, а двері нашого дому для неї закриті?
І далі все пішло, як по накатаній. Він сказав, що рішення вже прийняте, і моя думка його не цікавить. У ту ж мить я відчула, як усе моє життя, всі старання, вся любов, що я вклала в наш шлюб, були витерті об підлогу. Я — ніхто. Мого голосу не чути. Навіть у власній хаті я лише сусідка, а не дружина.
Так, Соломія гарна дівчина. Вихована, чемна, розумна. Я ніколи про неї погано не говорила. Але як бути з тим, що в нашій тісній квартирі немає місця навіть для двох, не кажучи вже про третю? Де вона спатиме? Де вчитиметься? Як ми житимемо втрьох — без власного простору, без вечорів наодинці, де я жінка, а не кимнатка?
Я не витримала. Сказала: «Вона тут жити не буде», — і вийшла, грюкнувши дверима. Довго блукала вулицями, плакала. На межі істерики. Це навіть не про Соломію. Це про мене. Про те, що мій чоловік прийняв вагомий вибір, навіть не порадившись зі мною. Про те, що я для нього лише додаток до житла.
Тепер я не знаю, що робити. У голові крутиться одне: навіщо бути з людиною, яка тебе не чує? Навіщо жертвувати своїм комфортом заради того, хто в будь-яку мить може сказати: «Мені байдуже, що ти думаєш»?
Я ж розумію: це лише початок. Далі буде більше. Він завжди обиратиме між мною та донькою. А ми всі знаємо, кого він вибере. І якщо я вже зараз почуваюся зайвою у власній домівці, то що буде потім?
Іноді найболючіший вибір — це піти від того, кого любиш. Але ще болячіше — залишитися там, де тебе не цінують.
