Мені вже тридцять, а я досі не живу своїм життям: мама вирішує за мене все, і я не можу вирватися.
Тридцять років — вік, коли в інших уже діти й кредити, а в мене — ні свободи, ні свого простору, ні права на власну думку. Бо поряд мама. Мама, що не відпускає. Мама, яка контролює кожен мій крок. І я це дозволяю. Розумію, що це моя провина. Я так і не навчилася казати «ні».
Мій батько зник із нашого життя ще до мого народження. Мама ніколи про нього не згадувала — мовчання, ніби його ніколи не існувало. З раннього дитинства я часто хворіла: бронхіти, віспа, коклюш. До садка не ходила — мама доглядала за мною вдома. Жили ми з бабусею та дідусем, вони нас утримували. Мама за освітою була вчителем фортепіано, але почала працювати, лише коли мені виповнилося п’ятнадцять.
Я була її сенсом. Вона жила мною, дихала мною, оберігала від усього світу. Впала — тепер на вулицю не можна. Захворіла — жодної морозива. Кожна дрібниця перетворювалася на загрозу. Крок убік — паніка. І я звикла.
Я закінчила музичну школу, вступила до педагогічного університету, стала вчителем фортепіано — як мама. У дитинстві у мене майже не було подруг. Мама не дозволяла спілкуватися ні з ким — усі були «не гідні». Зате ми разом ходили до театру, на концерти, читали книги. Я жила, як героїня старомодного роману, тільки без балів і залицяльників.
У студентстві мало що змінилося. Дідусь допоміг влаштуватися до музичної школи. Робота подобалася, діти тішили, мама була задоволена — навколо лише дорослі жінки, жодної «поганої компанії». Подруг як не було, так і не з’явилося. Дві дівчини, з якими намагалася дружити, зникли — ми не могли бачитися, мама не схвалювала.
П’ять років тому з’явився він — викладач гітари. Новий. Добрий. Розумний. Привабливий. Справжній герой моєї історії. Ми сходили на побачення. Я була щаслива, але ненадовго.
Перший вечір — мама дзвонила кожні десять хвилин, довела мене до істерики, хлопець злякався. Другий — я вимкнула телефон. Коли повернулася, біля будинку стояла швидка. Мама обдзвонила лікарні, поліцію, моїх колег. Її забрали з нападом. Третього побачення не було. Тоді я вперше відчула гнів. Поїхала до подруги. Вона сказала: «Не повертайся. Інакше ніколи не звільнишся».
Я не відповідала на мамині дзвінки — лише писала, що все добре. Вона приходила на роботу, влаштовувала сцени, потім знову потрапила до лікарні. Я не витримала — повернулася. З почуттям провини, яке відтоді сидить у мені, наче скалка. Подруга благала залишитися. Я не послухала. І з того дня все застигло.
Тепер мені тридцять. Ми з мамою разом ходимо до театру, їздимо до санаторію, обідаємо удвох у вихідні. У мене немає стосунків, немає друзів, немає свободи. Кожна спроба вийти з цього кола викликає паніку. Я боюся. Боюся, що мама не пережиде мого уходу. Що якщо я наважуся — станеться найжахливіше. А я не пробачу собі цього. Я стану причиною її смерті.
Я хочу жити своїм життям. Але не можу. Я не вмію бути жорсткою. Не вмію вибирати себе. Боюся, що повторю її долю — самотню, замкнену, зламану. Все частіше думаю, що виходу немає…
