Наша донька зібрала нас за столом, щоб поділитися радістю. Після вечері ми виставили її та зятя з дому.
Я вже не розумію сучасну молодь. У них, здається, взагалі відсутнє поняття здорового глузду. Наша дочка Олеся нещодавно влаштувала сімейну вечерю — звичайну, святкову, із салатами, тортом, свічками. Зібрала всіх — мене, чоловіка, нашого онука та її чоловіка. Ми всі живемо разом у звичайній трикімнатній квартирі на околиці Чернігова. Жити в такій тісноті — це вже випробування. А тут…
Коли Олеся з Максимом одружилися, ми відразу взяли їх до себе. Так вийшло — вона завагітніла, весілля відбулося швидко, якось несвідомо. Ми не засуджували, допомогли, як могли, і запропонували пожити у нас, щоб вони змогли назбирати на своє житло. Говорили їм: «Відкладайте гроші, хоча б на перший внесок за іпотеку. Ми все розуміємо, але як онук підросте — буде ще тісніше».
Вони начебто кивали, погоджувались. Але на ділі — жодної ініціативи. Тільки обіцянки, розмови, а діла — нуль. Живуть, як діти при батьках, і навіть подяки жодної. Ми терпимо, хоча в нас з чоловіком свої хвороби, свій вік, хочеться тиші, ладу. Та заради доньки — мовчимо.
І ось, сидимо за святковим столом. Олеся усміхається, очі блищать. Ми з чоловіком навіть переглянулися: «Може, нарешті вирішили з’їхати?»
Та ні. Олеся піднімає келих, оглядає нас і каже:
— Мамо, тату… Я вагітна!
У мене голова закрутилася. Я завмерла, дивлячись на неї, не вірячи своїм вухам. Здавалося, земля під ногами розступається. Хотілося або сміятися від безвиході, або ридати. Ще одна дитина? До цієї тісної квартири? Та куди вже…
— Олесю, ти хоча б розумієш, що твориш? — тихо, але твердо спитав мій чоловік. — Де ви житимете вшестеро? Чи думаєте, ми й далі будемо вам няньками?
А Олеся навіть не зніяковіла. Вона, мабуть, очікувала, що ми з радістю кинемося її обіймати, вітатимемо. Але цього не сталося.
— Я думала, ви зрадієте… — пробурмотіла вона, а Максим одразу встряв:
— Ми сподівалися на підтримку, а ви одразу в штики. Це ж наша сім’я!
— Ваша? — не витримала я. — А ми тоді хто? Прислуга? Благодійники? Ми просили: збирайте на своє житло! А ви… ще один рот, вибачте, але ми більше не потягнемо.
Після вечері ніхто ні з ким не розмовляв. Наступного дня Олеся навіть не привіталася. Вони образилися. На нас. За те, що ми не стрибали від радості. За те, що не в захваті від того, що в цій тісній квартирі буде ще одна дитина, ще одні ночі без сну, ще одні коляски у коридорі.
Ми з чоловіком поговорили. Спокійно. Рішуче. Вирішили: годі. Ми не можемо і не повинні більше жертвувати своїм життям, своєю старостю, своєю тишею. Їм майже тридцять. Час дорослішати.
Я підійшла до доньки і прямо сказала:
— Олесю, ми вас любимо. Але ви дорослі люди. Хочете другу дитину? Чудово. Тільки роститимете її у своїй оседі. Ми більше не можемо бути вашою підстраховкою.
Вона спалахнула. Сказала, що ми жорстокі, що «ніхто так із дітьми не поводиться». Але, вибачте, я вже поводилася — коли сиділа з їхнім сином, коли віддавала пенсію на підгузники, коли варила їм борщі й прасувала сорочки. Тепер — досить.
Зібрали речі, знайшли орендовану квартиру. Пішли з образами. А ми залишилися — у нашій трикімнатній. У тиші. З відчуттям, що зробили правильно, хоч і важко. Та іноді, щоб хтось дорослішав, треба відпустити. Навіть якщо це твоя власна дитина.
