Павло Загребельний колись сказав: «Якщо знайдеш у собі сміливість сказати “прощавай”, життя обов’язково подарує тобі нове “вітаю”». Ці слова відгукнулися в мені того вечора, коли я сиділа в тиші своєї кімнати, обіймаючи себе від внутрішнього холоду. Ніби провалювалася у чорну прірву — в самотність, образи та порожнечу. І все, що я відчувала тоді — це тиша. Глуха, гризуча.
Я намагалася зрозуміти: чому я так уперто чіпляюся за кохання, яке робить мене нещасною? Чому сподіваюся, що він зміниться? Чому вірю, що одного разу знову засвітить сонце, і все буде як раніше — легко, світло, тепло? Відповідь була одна — страх. Страх відпустити. Страх, що більше ніколи не зустріну нікого схожого на нього. Я переконала себе, що між нами щось глибоке, унікальне, доленосне.
Але правда була в тому, що це не кохання. Це була залежність. Отруйна, задушлива. Вона роз’їдала мене зсередини. Я втрачала себе, свою силу, своє «я». Я знала — якщо не піду зараз, стану тінню. Єдиним виходом було втекти. Врятувати себе.
Так, я розуміла: буде боляче. Адже я вклала в ці стосунки усе. Свій час, свою душу, свою віру. Я боролася. Терпіла. Думала: «Ти ж не здаєшся. Ти б’єшся до кінця». І саме це мені заважало піти. Гордість. Ілюзія. Упертість.
Але одного ранку я прокинулася і зрозуміла: більше не можу. Не можу прокидатися в домі, де тиша голосніша за крик. Не можу сидіти навпроти людини, яка дивиться крізь мене. Я не хочу бути поруч із тим, хто колись перестав мене чути, відчувати, поважати.
Я пішла. Вирішила жити без нього. Вирішила знову дихати. Без постійних виправдань, без принижень, без цієї важкої порожнечі. І, як не дивно, стало легше. Не відразу. Але легше. Я відчула тишу, але тепер вона не різала слух — вона заспокоювала. Я почала слухати себе. І, як виявилося, усередині ще жила та жінка, яку я колись втратила — сильна, смілива, справжня.
Якщо ти відчуваєш, що тебе більше ніщо не тримає поруч із людиною — не залишайся. Не бійся самотності — бійся втратити себе. Бути там, де тебе не кохають, — набагато боляче, ніж піти. Не мучай себе. Ніхто не вартий того, щоб ламати себе заради його байдужості.
Знайди в собі ту силу, яка давно живе всередині. Я знаю, як важко. Я знаю, як страшно. Але ти зможеш. Твоя душа давно подає тобі сигнали. Ти чула їх, просто не хотіла визнати. Довірся собі.
Постав нові цілі. Дозволь собі мріяти. Роби те, що робить тебе живою. Що наповнює. Що надихає. Перестань триматися за минуле. Попереду — нове життя. Чисте. Вільне. Твоє.
І коли остаточно відпустиш усе, що тягне тебе вниз, відчуєш: так, це було правильне рішення. Бо ніщо не замінить відчуття спокою, яке приходить після внутрішньої бурі.
Не бійся. Не озирайся. Усе найкраще — попереду. Твоє щастя чекає на тебе. Зроби крок йому назустріч.
