Я повернула додому раніше й застала свекруху за прасуванням моїх речей. Тепер я боюся залишати в квартирі навіть білизну.
Ніколи не вважала її поганою людиною. Навпаки — шанувала як матір мого чоловіка, жінку, яка виховала гідну людину. Але повага не означає, що можна втручатися в чуже життя без дозволу. І ось я стою серед своєї оселі, німа від того, як вона прасує МОЇ шовкові сукні, а поруч її подруга спокійно ковтає чай з моєї улюбленої чашки. Усередині кипить — від образи, від безсилля, від люті.
Спочатку я відчувала: жити під одним дахом з нею — неможливо. Чоловік запевняв: економія, підтримка, допомога. Але я знала — ми з нею різні. Навіть якщо вона добра, господарна й енергійна, я не зможу дихати вільно в її домі. Ми залишилися в моїй квартирі. Я пропонувала не здавати її, щоб завжди був свій куток. Чоловік спочатку дивувався, але згодом зрозумів: тут наші правила, наша свобода.
Свекруха приходила часто. Надто часто. Поки ми були вдома — я стримувалася. Вона була немов ураган із ганчіркою — бачила кожну порошинку, невимиту пляму, не віджате рушник. То бігла чистити холодильник, то драїла стіну там, де я навіть плями не помічала. Чоловік благав: «Мамо, сядь, відпочинь», — але вона ніби не чула. Втомлюватися — не про неї.
Я терпіла. Робота, підробіток, побут — вибивалася з сил. Якщо їй кортить мити ванну вдруге — нехай. Лиш би мене не чіпали.
Інше дрочила нерви: вимогливі прохання, істерики через невимиту пательню чи пластиковий контейнер, який «вже треба викинути». Та це ще можна було пережити.
А потім сталося те, що поділило моє життя на «до» і «після». Я везела документи по роботі, і мене облило брудною водою з проїжджаючої машини. Весь верх у багнюці, мокра до нитки. Дзвонила в офіс — сказали: їдь додому, з таким виглядом на ресепшені не посидиш.
Увійшла в квартиру, не роздягаючись, і почула голоси. Серце затріпотіло: може, чоловік теж приїхав раніше? Та ні — це була свекруха. З подругою. На праскі — МОЇ речі. Дорогі шовкові сукні, які я прала тільки вручну, акуратно. А вона їх прасувала. Звичайною праскою. А подруга щось жартувала, не помічаючи, як у мене під ногами провалюється земля.
Я ледь вимовила: «Як ви сюди потрапили?» Вона лише знизала плечима: «А чого мати не може зайти до сина? У мене є ключ». Ключ, який дав їй мій чоловік — «на всяк випадок».
Але як пояснити, що цей «випадок» — не пожежа, а бажання перепрати мої речі й порпатися в моїй білизні? Що тепер мені страшно відкривати шафу, раптом вона вже там побувала? Що мене нудить від думки, що чиїсь сторонні руки торкалися моїх особистих речей?
Вони пішли. Спокійно, майже образившись. А я довго стояла в ванній, дивилася на зіпсовану сукню й не розуміла, що болить більше — тканина чи моя гідність.
Наступного дня я змінила замки. Чоловікові сказала різко: більше ніяких ключів. Навіть думаю поставити камеру у передпокої — щоб знати, хто і коли тут був.
Тепер я не можу розслабитися. Не відчуваю себе в безпеці у власному домі. І справа не в бруді чи прасці. А в тому, що мене позбавили права на особистий простір. І найстрашніше — мій чоловік навіть не бачить у цьому нічого поганого…
